Сержант Джо Бейґлер — начальник детективного відділку — щойно заступив на ранкову зміну. Завваживши Лепські, він відкинувсь у кріслі й, не приховуючи сарказму, випалив:
— Тепер місто в безпеці. Ти за головного, Томе. А я сходжу перекушу.
Лепські ніколи не помічав сарказму, тож, осмикнувши сорочку, підійшов до столу Бейґлера.
— Не хвилюйтеся, сержанте. Я впораюсь із будь-якою ситуацією. Є якісь новини від Фреда?
Сержант Фред Гесс із відділку вбивств лежав у лікарні зі зламаною ногою. Якби він не був найкращим експертом у відділі, його зламана нога стала б головним приводом для жартів усього управління. Гесс мав шестирічного сина — Фреда Гесса-молодшого, якого весь район називав не інакше, як Монстр із вулиці Малберрі-Авеню, на якій жили Гесси. Малий загнав на дерево кошеня сварливої старої діви, просто щоб познущатися над ним.
Натовп сусідів захоплено спостерігав, як сержант Гесс, не бажаючи мати справу зі старою та відчуваючи власну відповідальність, поліз на дерево за кошеням. Гілка тріснула, і Гесс гепнувся на землю з такою силою, що зламав ногу. Кошеня, звичайно ж, злізло цілком самостійно, а Фред Гесс-молодший стояв над стогнучим батьком, посміхався своєю диявольською посмішкою і запитував, чого зчинилась така колотнеча. Розлючений татусь вже збирався надерти йому вуха, проте малий врятувався швидкою втечею.
— Фред? — вишкірився Бейґлер. — Псує собі репутацію. Медсестри скаржаться на його постійну лайку, але він одужує. Вже за кілька тижнів стоятиме на ногах, і його випишуть.
— Я зателефоную йому, — сказав Лепські. — Не хочу, аби він хвилювався. Якщо знатиме, що я заміняю його, зможе розслабитись.
Бейґлер стривожився.
— Не роби цього. Ми хочемо, щоб він повернувся якнайшвидше. А від твого дзвінка його ще серцевий напад ухопить.
Коли Бейґлер пішов, Лепські озирнувся на детектива другої категорії Макса Джекобі, котрий намагався стримати сміх.
— Ти чув це? — обурено запитав він. — Як гадаєш, Джо заздрить мені?
— А хто ж не заздрить, Томе? Навіть я тобі заздрю.
— Правда? — Лепські був задоволений. — Ну, та... — він знизав плечима. — Що ж, так воно і має бути. Певно, мені треба навчитися жити з цим. Маємо сьогодні щось гаряченьке?
— Анічогісінько. Журнал реєстрації порожній.
Лепські зручніше вмостився на стільці.
— Що мені зараз треба, так це чудове пікантне вбивство... щось із сексуальним мотивом. Поки Фред не у справі, це міг би бути мій шанс, — він запалив сигарету, дивлячись у нікуди. — Я знаю, що Фред не дурень, але ж і я не гірший. Щойно я отримав підвищення, а Керрол вже пиляє мене, щоб я подавався на сержанта. Жінкам ніколи не догодиш, — зітхнув детектив, похитуючи головою. — Пощастило ж тобі, що ти неодружений.
— Чи ж я не знаю... — радісно погодився Джейкобі. — Я створений для свободи!
Лепські похмуро зиркнув на нього.
— Не думай, що я критикую шлюб. У ньому є багато хорошого. Молодий чоловік, як ти, повинен одружитися. Ти...
Його перервав телефонний дзвінок.
— Бачиш? — Лепські самовдоволено усміхнувся. — Щойно я увійшов — і все завертілось. — Він схопив слухавку. — Управління поліції. Детектив першого ступеня Лепські слухає.
Джейкобі сховав посмішку.
— Покличте мені сержанта Бейґлера, — рявкнув чоловічий голос.
— Сержанта Бейґлера немає на місці, — насупившись, відповів Лепські. Який це недоумок вирішив, що краще говорити з Бейґлером, ніж із ним? — Що у вас трапилось?
— Це Гартлі Данваз. Капітан Террелл на місці?
Лепські виструнчився, сидячи на стільці.
Гартлі Данваз був не лише експертом з балістики окружної прокуратури, йому належав розкішний магазин зброї, який до того ж поставляв багатіям будь-яку мислиму мисливську зброю. Цей чоловік приносив місту значний прибуток та ще й був особистим другом начальника Лепські.
— Ні, містере Данваз, шефа ще немає, — відповів Лепські, жалкуючи, що зняв слухавку. — Я можу чимось допомогти?
— Негайно пришли до мене когось тямущого! Мене пограбували! — Данваз говорив роздратовано. — Скажи капітанові Терреллу, що хочу бачити його, коли він повернеться.
— Звичайно, містере Данваз. Я сам приїду, містере Данваз, — сказав Лепські. — Зараз буду, містере Данваз, — і повісив слухавку.
— А це був містер Данваз? — запитав Джейкобі, напустивши серйозний вираз на обличчя.
— Так... у нас проблеми. Телефонуй шефові. У будинок Данваза хтось удерся, — звівшись на ноги, Лепські надто рвучко відсунув стілець, і той із гуркотом упав. — Повідом, що Данваз розлючений і шукає його, а я розбираюсь із ситуацією, — сказавши це, Лепські вийшов.
Гартлі Данваз виявився високим, худорлявим, сутулим чоловіком років так п’ятдесяти п’яти, який усім виглядом випромінював самовпевненість і пихатість чоловіка з мільйонним статком.
— Хто ти, в біса, такий? — суворо запитав він, коли Лепські увійшов до його розкішного офісу, більше схожого на палац. — Де Бейґлер?
Лепські був не в тому настрої, щоб терпіти таке зневажливе ставлення до себе. Можливо, цей недоумок і був великим цабе, але Лепські тепер був детективом першої категорії.
— Я — Лепські, — відповів він своїм фірмовим тоном справжнього копа. — Ви повідомляли про крадіжку?
Данваз скоса зиркнув на нього.
— Ах, так, чув про вас. Террелл приїде?
— Йому повідомили. Якщо тут лише проникнення зі зломом, я зможу впоратись із цим. Шеф зайнятий.
Данваз раптом посміхнувся.
— Ну звісно, — він підвівся на ноги. — Ходіть зі мною.
Вони пройшли великим магазином і подались до складського приміщення.
— Ось тут вони влізли.
Лепські поглянув на маленьке віконце, заґратоване сталевою решіткою. Решітку видерли, і тепер вона бовталась, умурована в цементну основу.
— Сталевий трос, гак і машина, — сказав Лепські. Він подивився крізь вікно на вузьку алею, що вела до паркінгу. — Це було легко. Що вони взяли?
— То ось як вони це зробили! — Тепер Данваз ставився до Лепські з більшою повагою. — Вони взяли одну з моїх найкращих гвинтівок — ручна робота, оснащена оптичним прицілом і глушником, коштує п’ятсот шістдесят доларів.
— Ще щось зникло?
— Коробка з патронами до гвинтівки.
— Де зберігалась гвинтівка?
— Я покажу.
Данваз повів детектива назад до магазину.
— Гвинтівка була у цій вітрині, — сказав Данваз, зупинившись біля вузької скляної коробки на прилавку. — Дістати гвинтівку було не складно. Треба лише зняти скляну кришку. Я не торкався її. Там можуть лишитися відбитки пальців.
— Я пришлю сюди хлопців, містере Данваз, і ми пошукаємо відбитки, — пообіцяв Лепські, але, дивлячись на відполірований до блиску скляний ящик, він розумів, що вся ця тяганина буде марною — той, хто викрав гвинтівку, точно був у рукавичках.
Кілька годин по тому начальник поліції Террелл, сержант Бейґлер і детектив Лепські сиділи за столом у кабінеті Террелла, попиваючи каву.
— Жодних зачіпок, жодних відбитків. Дуже професійна робота, — підсумував Бейґлер, прочитавши звіт Лепські. — Схоже, злочинець знав, що шукає. У магазині була купа інших, дорожчих гвинтівок, він міг обрати будь-яку.
Террелл, кремезний чолов’яга із металевими сірими очима, задумливо почухав своє квадратне підборіддя.
— На прилавку в магазині Данваза багато спортивних гвинтівок, і тільки ця з оптичним прицілом. Чому ж обрали саме її?
Лепські неспокійно совався на стільці.
— Гвинтівка має незвичайний механізм — оснащена оптичним прицілом і глушником. Можливо, хтось зі шпани побачив її у вітрині, от руки й засвербіли. Данваз розповів, що гвинтівку виставили на показ десь із місяць тому.
Террелл кивнув.
— Може, й шпана, та все ж це летальна зброя.
— Я сподіваюсь, що це якийсь малий.
— Якщо так, то методи він використовує професійні, — відказав Бейґлер.
— То й що? — пирхнув Лепські. — Кожен пуцьвірінок, який дивиться телек, розуміє, що треба користуватись рукавичками, і знає, як за допомогою гака висмикнути решітку з вікна.