Через день кілька ініціаторів руйнування все ж таки зробили спробу мобілізувати певну кількість добровольців і привести їх до Вежі. Але тоді ж з’ясувалося, що руйнувати не набагато легше, аніж будувати. Бетон був такий міцний, що його не брали відбійні молотки, компресори щоразу псувалися. Каміння неможливо було видерти з муру. Спробували були підірвати, та не знайшлося стільки вибухівки, щоб зворухнути мур. Але від спроби підриву повибивало вікна та позносило дахи у поближніх будинках.
На черговому мітингу в місті промовець із чорними вусиками сказав, що руйнувати Вежу неправильно, що це вандалізм. Треба продовжити справу великого Розпорядника — добудувати Вежу й зажити нарешті як люди. Звичайно, зажити як люди хотілось усім, але добудовувати Вежу... У людей уже зникла охота будь-що будувати взагалі, так набудувалися за попередні роки. Знову ж таки — а раптом завалиться? Ні, не завалиться, стверджували філософи з Вільного союзу прихильників Вежі, якщо тільки у підмурівок закласти правильну ідею. Але народ уже не хотів ніякої ідеї — від тих ідей занадто бурчало в животі. Так що ж усе-таки робити, думали люди й не могли нічого придумати. Тоді десь за рік чи більше з’явилася нова думка: якщо вежу неможливо ні зруйнувати, ні добудувати, то треба її продати. Знайти десь за кордоном якогось покупця і продати к чортовій матері, щоб нарешті позбутися клопоту. Але тут піднялися патріоти і сказали, що продавати Вежу, збудовану народними руками на народній землі вони не дозволять нікому. Нехай вона краще провалиться крізь землю.
Так люди нічого й не вирішили. Вежа-уламок стоїть і досі як свідок тих давніх, комусь і милих часів, коли панувало піднесення й порядок.
Байки життя. Триптих
Страх
Найбільш шанованою святинею в тій країні з часів незапам’ятної давнини був невеличкий, прикрашений барвистим розписом та інкрустацією керамічний горщичок, у якому зберігався Страх.
Страху того із простих смертних не бачив ніхто. Вдень та вночі його охороняли п’ятеро священиків і п’ятеро вояків, і всі знали про його незвичайну страховиту силу. Саме з цієї причини людей того краю і називали страховитами. Колись за цей керамічний горщичок бились у двобої головний жрець племені й головний його воїн. Звісно, що переміг жрець, бо він уже володів страхом, а його супротивник — тільки мечем. Але меч — слабкий засіб проти всемогутнього Страху.
Ім’я головного жерця, який узяв на себе всю владу в країні, було Галабурдахам. Після своєї перемоги він іще більше ніж раніше почав зміцнювати культ Страху. За його наказом у самому центрі головного поселення збудували мармуровий палац — для нього самого й для Страху. Було створено спеціальну сотню з вояків, жерців і таємних співробітників, які дбали про безпеку Страху й Володаря водночас.
Між владою і підданими на той час запанували мир і злагода, ніхто не наважувався виступити проти Галабурдахама. Ніхто не міг про це навіть подумати — такою великою була переконлива сила Страху. Коли траплялися якісь заворушення у провінціях, наприклад, недостатньо збирали там податків, тоді туди скеровувалась озброєна команда, звичайно ж, у супроводі всемогутнього Страху, і податків збирали навіть більше, ніж було потрібно. Якось виник був прикордонний конфлікт із сусідньою державою, і розпочались переговори, які тривали чотирнадцять тижнів поспіль. Та все безрезультатно. Тоді Володар Галабурдахам надіслав туди свого силового міністра зі Страхом на візочку. Переговори швидко закінчилися — швидко й успішно для страховитів.
Керівники країни на чолі з Галабурдахамом вирішили збудувати для Страху ще більший, надзвичайний архітектурний ансамбль поряд зі старим, який тепер увесь займав Володар. У день перенесення Страху до нової шикарної будівлі дали салют зі 101 гармати. Той день був названий Днем Державного Страху і став головним офіційним святом країни.
З плином часу сама собою склалася хитромудра державна ідеологія, котра базувалася на доктрині Страху. Всі явища і вчинки сприймалися й оцінювались тепер згідно зі стародавніми законами Страху. У філософії запанував напрям страхології, який невдовзі поступився місцем страхофілії. Ідеальним громадянином ставав заляканий громадянин, що всього боявся. Саме такий образ запанував у теологічній літературі й у мистецтві графіті. Релігія страхолюдства зробилася надзвичайно популярною поміж вірними й займалася розвитком їх у дусі безмежного, богоданного Страху. Було збудовано безліч храмів, капличок і навіть упорядкованих на мальовничому лоні природи літніх молілень-скитів із саунами. Ці останні з названих заклади були дуже популярними поміж вірних усіх верств, а особливо — між ієрархами. Казали, це тому, що найповніше відповідали вимогам ідеї Страху.
Поміж тим державне життя тривало; один за одним проминули роки владарювання династії Галабурдахама. Так само пролетіли династії Парастурфуджина І, II і III. Парастурфуджин IV перейменував себе на Страхолюда Першого, так було природніше, а країну нарік Страхолюдією. І слушно зробив, бо за багато років існування під егідою страху люди майже втратили свої попередні антропологічні риси й набули зовсім нових. По-перше, у країні вже давно ніхто не сміявся, навіть перестали усміхатися; веселість сприймалась як блюзнірство. Найпривабливішим виразом дівочого обличчя став вираз переляку. Старші ж люди за своє довге життя виховали на своїх обличчях такий жахливий вираз, що він аж викликав дрижаки. Саме цього й вимагалося. Найкращих у цьому ділі всіляко винагороджували й шанували. Виникло й успішно розвивалося музичне й пісенне мистецтво у стилі страх-модерн — коли від музики зі співом у слухачів підіймалось дибки волосся на головах. Це дуже подобалося владі й ветеранам-довгожителям.
Наука також не стояла на місці, плідно розвиваючись під впливом животворних страхолюдних ідей. Писалися монографії про сакральну структуру Страху, його метафізичну сутність. Учені вперто досліджували таємничий вплив славетного горщичка на стан атмосфери і стратосфери, зв’язок його невидимого випромінювання з періодичністю виникнення плям на Сонці. Аграрії дуже точно встановили, як благотворно впливає Страх на вегетацію рослин, особливо таких, як кукурудза й картопля. Політологи вивели залежність політики Володаря від сакрального впливу Страху. Було переконливо доведено, що всі переможні акції у внутрішній та зовнішній політиці тісно пов’язані з інфернальним випромінюванням Страху. Однак весь секрет полягав у тому, що зміст цієї інформації був доступний тільки Володареві, у якого був спеціально для цього маленький чорний саквояжик. У країні набули широкого розвитку різноманітні науки: парапсихологія, кабалістика, а особливо — астрологія. Саме вона першою вивчила астральну природу Страху й почала робити найдетальніші прогнози в усіх без винятку сферах життя. Прогнози ці завжди були сприятливими для країни й особливо для її Володаря, якому було напророковано володарювати сорок сороків літ. Володар був дуже задоволений і призначив Астролога президентом Академії паранаук, яка того року була заснована. Першою працею Академії стала розробка нової конституції — Конституції Великого Страху, яку й було прийнято 996 року.
Але для того, щоб відчуття страху перемогло у масах остаточно, потрібно було викорінити протилежне почуття. Тож був прийнятий новий карний кодекс зі статтями про відповідальність громадян за ненормативну поведінку — сміх, усмішки, безпідставні жарти. А також за ганебні прояви сміливості, відваги. За відвагу при захисті товариша від диких звірів давали три роки тюрми, від жінки — п’ять років. Але особливо сувора кара призначалась тим, хто наважувався боронити кого б то не було від замаху влади. Такі підлягали пожиттєвому позбавленню волі. А за образу Його Величності Страху, звісно ж, присуджувалася смертна кара.
Воно, звичайно, не все йшло гладко, часом у великій країні виникали народні збурення, непослух і навіть єресь. А в середині сторіччя ледь не стався розкол. Це було, коли певна частина жерців-священиків раптом запропонувала поширити ідею страху на стосунки з домашніми тваринами. Щоб щенят, ягнят, лошат виховувати жорсткими способами кари й обмежень, в атмосфері животворного страху. Але невдовзі з’ясувалося, що у такій атмосфері кози, віслюки й собаки або здихають, або втікають до темного лісу, де їх важко потім знайти. Мабуть, і справді тварини — не люди, їх важко перевиховати страхом. Окремі господарі й великі ферми страждали від цього, терпіли збитки, деякі провінції навіть охопив голод. Це вимагало від верховної влади радикальних заходів. До провінції Страх-Пут виїхав володар Страхолюд XII з великим військовим підрозділом. Він також узяв із собою Страх. Страх везли на пишно прикрашеній колісниці, в яку було запряжено 12 чорних коней під золотими накидками. І після того, як бунтівників оточило військо, і перед них винесли Страх, вони капітулювали. Страхолюд ХІІ повернувся до столиці переможцем і був урочисто зустрінутий вдячним народом. Звісно, громадяни шанували свого Володаря, його розум і силу, але й розуміли, що своєю перемогою він передусім повинен завдячувати Страхові.