Іще одну велику перемогу було здобуто державою в її задавненому конфлікті з сусідами — дурними сміховитами, релігією яких були веселощі. Страхолюди нарешті швидко завоювали ту невелику, слабко організовану країну. Та невдовзі було помічено, що переможені не надто тим переймаються, бо живуть набагато краще за переможців. І грошей у них більше, і хліба, і домашніх тварин. Вони навіть п’ють вино, що було вже зовсім незрозуміло. І ніхто в них нікого не примушує з дитинства напускати на обличчя переляканий вираз, кожен сміється, скільки заманеться. Навіть має право голосно реготатися.
Не завжди в житті все складається так, як хочеться навіть Володареві. Якби Страхолюд XII знав про це, він би не завойовував тієї безладної країни. Сталося так, що аморальні ідеї переможених сміховитів почали потрохи потрапляти й до країни страхолюдів — спершу через військові, а пізніше — через торгівельні зв’язки. їх підхопила найбільш морально нестійка частина суспільства — недостатньо вихована у страхові молодь. Раптом декотрим із молодих сподобалися веселі пісні сусідів, і вони навіть почали їх співати. А потім в ужиток увійшли вино й тютюн, що взагалі було жахливо. І хоча на боротьбу з цими вадами було скеровано всі державні сили — від війська й до громадських помічників — сексотів, стукачів і топтунів — користі було мало. Незважаючи на суди, затримання, арешти й судові вироки, ці жахливі порушення правовірної суспільної моралі й етики не припинялися. Потрібно було іще вище піднести роль Страху, його животворних ідей. Наблизити їх до народу.
Тоді Володар країни за короткий термін вибудував посеред столиці величезний, у 50 сажнів заввишки архітектурний ансамбль, який угорі завершувався мармуровим портиком із розміщеним у ньому позолоченим горщичком Страху. У погожий сонячний день його відблиск можна було побачити далеко за межами Страхолюдії. Було встановлено сотню премій музикантам, художникам і письменникам, які, не шкодуючи творчих сил, взялися втілювати у своїх шедеврах золотий образ Страху. Вже за півроку рівно сотню творців було нагороджено преміями, а їхні мармурові бюсти виставлено вздовж алеї у столичному міському паркові культури і страхолюдства. Кордон зі сміхови- тами зміцнили сталевою завісою дванадцять метрів заввишки. Перетинати той кордон мали право лише особливо сміхостійкі люди, яким перед поїздкою ще й робилися ін’єкції сироватки суму. І тим не менш, підривна ідеологія та її матеріальна культура широко проникали до країни суму і страху. Через недогляд цензорів у друку з’явилися публікації одного економіста про те, що нібито веселий працівник продуктивніший за сумного — подібної єресі в країні не траплялося вже майже два сторіччя. Автора публікації, звичайно ж, вислали за кордон, де його невдовзі вбили його ж власні однодумці. Декотрі, щоправда, казали, що це вбивство — справа рук страхітливих спецслужб. Але це вже, мабуть, злостивий наклеп.
Володар країни Страхолюдії вельми стривожився і всі страховитські сили кинув на боротьбу з підривною ідеологією. Аби ідея страху діяла більш ефективно, він запровадив смертну кару навіть за найдрібніший аморальний вчинок, якщо він викликав сміх. Злочинців стало понад усяку міру. Особливо, як у країні почався економічний спад, а потім криза, і не стало чого їсти. Дійшло до того, що якось, одного святкового дня на головнй площі столиці зібралася демонстрація за право їсти. (Ці нечувані раніше претензії на якісь там права також були контрабандою завезені з країни сміховитів.) Володар оточив військами площу й прямо перед святинею Страху влаштував демонстрантам криваву лазню. Були сотні вбитих і ще більше поранених. Влада те число перебільшила у десятки разів — згідно зі святою і непорушною ідеєю Страху. Це подіяло. Всі побачили, що Страх, як і раніше, має силу, і то неабияку. Почалися розмови, що, мовляв, не варто проти нього виступати, що перемоги все одно не досягти і що потрібно шукати консенсусу з Володарем. Страх непереможний, бо у ньому є якась непояснима сатанинська сила. Це, взагалі-то, було схоже на правду. І все-таки люди хотіли їсти, а їсти у країні було нічого. Доведені до відчаю, вони вже нікого в країні не боялися: ні спецформувань, ні таємної поліції, ні Володаря, — вони тільки не могли здолати У собі вроджене, генетичне відчуття Страху. Це, між іншим, пречудово розумів і сам Володар, який старанно вдосконалював святиню. Група лауреатів-інженерів спроектувала на площі цілий інженерно-технічний комплекс навколо п’єдесталу Страху. Портик зверху вкрили броньованим ковпаком, налагодили лазерну охорону з невидимим, проте дуже ефективним випромінюванням — в інтересах безпеки. У космос запустили спеціальний супутник Страху, який день і ніч обертався над площею, відганяючи від неї навіть горобців; ті з них, які здуру перетинали межу, відразу ж падали мертвими на брук. У підземеллях, на глибині ста й більше метрів, сиділи чергові оператори — встромившись носами у свої екрани, які стерегли комплекс від можливих диверсій.
І тоді раптом у місті з’явився Мирон.
Це був молодий хлопець родом із найголоднішої провінції, він володів неймовірними здібностями. Міг видряпатись на найвище дерево, навіть на голий стовбур пальми. Як він це робив, ніхто ніколи не бачив. Зазвичай його зауважували вже тоді, коли він був нагорі й жбурляв звідти кокосові горіхи, які підбирали дітлахи. Характер він мав свавільний.
І от якось містом рознеслися чутки, що на площі опівдні має відбутися щось неймовірне. Люди зранку почали збиратись на площі; підійти ближче до архітектурного ансамблю Страху не пускала охорона. Здалеку люди придивлялись, милувалися мерехтінням золотого портика, на якому сяяв непереможний, священний Страх. Влада, звичайно ж, пильності не втрачала і зміцнювала охорону.
Сотня одягнутих у «жаб’ячого» кольору камуфляжі «горил» слідкували й наглядали за публікою. Перед екранами у підземеллях теж горбатилися чергові. У диверсію чи саботаж мало хто вірив — історія країни ще не знала випадків, щоб хтось подолав тотальний великий Страх і наблизився до нього.
Але саме опівдні, коли годинник відбив дванадцять разів, усі з завулків, вулиць, із дахів і вікон угледіли, що на золоченому портикові з’явився чоловік. У світлій сорочці, без шапки, стоїть і чомусь махає всім унизу. І навіть кричить щось — однак зовсім не сумне.
Люди не розуміли, що відбувається. Не розуміла охорона, яка заметушилась у паніці. Із завулків від скверу й від палацу Володаря на зухвальця націлилися дивізіони «Градів», «Тунгусок», сотні дул АК. Проте ніхто не наважувався стрельнути, бо там же була святиня — Страх. А хлопець тим часом щось там трохи понишпорив, нахилився, і всі побачили, як згори, розколюючись, неначе кокосовий горіх, летить униз кожному зі шкільних підручників знайомий горщичок Страху. Досягнувши бруківки, він з громовим тріскотом розбився на дрібнесенькі друзки.
Після секундного паралічу всі кинулися до тих осколків — чи вцілів Страх? Та де там — не виявилось ніякого Страху. Серед череп’я лежала на камінні купка якоїсь рудої землі — і все. Якщо, може, це й було колись Страхом, то його вже давно сточили мурахи. А може, й не було ніколи ніякого страху. Першим, умить збожеволівши, гучно зареготав, ніби старий мул, начальник охорони Володаря, горилоподібний полковник. За ним дико, по-вар’ятськи загиготіли всі його підлеглі: підполковники, майори, капітани, лейтенанти і прапорщики, таємні і явні сексоти, стукачі, топтуни, охоронці. У дикому істеричному реготі зайшовся увесь обдурений, розділений, перемішаний, багатомовний голодний люд. Люди сміялися, обіймалися, реготалися, втямивши, що довге володарювання страху скінчилось.