Це і справді викликало неймовірне піднесення в масах. Народ усе зрозумів і сприйняв без зайвих слів — ось що значить наукова бездоганність ідеї. На мітингах у містах і селах промовці говорили про нову культурно-психологічну революцію в країні, про її доленосне значення. Горілкою безкоштовно забезпечувалося керівництво, потім ветерани-пенсіонери (при нормі 1 пляшка на день), а вже потім усі інші з немовлятами включно. Родини, у яких було багато дітей, розкошували, як то й мусить бути — і дорослі, і діти увесь день пили й реготались, а в інший час спали або похмелялися. І дякували владі, головному керівникові й місцевим вертикальникам, які мали тепер один лише клопіт — забезпечити найдальші закутки країни свіжою горілкою. Це належало робити без усяких злиднів-посередників, які нахабно занижували градус. Соціологічний інститут, що провів опитування (ним було охоплено 100 вітсотків населення) виявив небувалий показник тих, котрі схвалювали нову політику уряду — 100 вітсотків. Популярність керівника-полковника стала такою, що уряд надав йому звання Великого Каудільйо.
Але залишалась невирішеною одна застаріла проблема, яка випливала з тієї аксіоми, що випиваючи, треба закусювати.
Закусювати не було чим; щоправда, вчені вже почали пропагувати новий спосіб вживання алкоголю. Посилаючись на передові західні країни, вони доводили можливість випивати не закусюючи; а декотрі з них стверджували, що їсти взагалі шкідливо для здоров’я. Але ці їхні рекомендації погано сприймалися населенням. Дійшло до того, що декотрі з несвідомих громадян (переважно — жінки) потрохи почали відмовлятися пити. Подекуди чулися навіть розмови, нібито пити молоко набагато корисніше, особливо дітям. Та якби молоко було кориснішим, то воно, мабуть, було б і дорожчим. А так з усіх харчових товарів горілка мала найвищу ціну. Звісно ж, це були провокаційні розмови з метою дестабілізації суспільства, тож правоохоронні органи, які давно і справедливо зробилися карними, суворо карали відступників ідеї. Як і тих учених, котрі взялися (звичайно, безпідставно) пропагувати тверезість. На противагу їм за приклад ставилося життя Великого Каудільйо, який пив із дня свого народження й довів свою денну норму до одного літра чистого алкоголю. Саме завдяки цьому, писали придворні академіки медицини, політологи, соціологи та інші, улюбленець народу Каудільйо й подарував їм таку досконалу ідею. І коли вона не всюди й не в усьому дає результат, то в цьому не його вина — вина лежить на тих, хто недостатньо оволодів« Ідеєю, осягнув її. Значить, треба більше пити й краще працювати. Проти того, щоб більше працювати, не заперечував ніхто — жодна урядова чи опозиційна партія, з цим справді погоджувалися усі. Але ніхто у тій країні вже давно не працював, набагато приємніше було пити. Оскільки горілки на кожен день не вистачало, пили все, що лилося: самогон, сусло, пиво, оцет, клопоморку, гальмівну й мозольну рідини, тосол, бензин, гас. Ніхто в країні не боявся нікого, нікого не слухав — ні лікарів, ні міліціонерів, які так само пили не менше за всіх інших.
Коли жити вже зробилося просто неможливо, в країні вчинили великий переворот, який назвали по-західному — демократичним. До влади прийшли ті самі люди, які володарювали й раніше. Тільки тепер вони одяглися у двобортні костюми й почали солодко всміхатися перед народом. Коли ж ніхто не бачив, рвали зубами горла один одному, домагаючись цілковитої влади. Для цього необхідні були надзвичайні властивості, якими ніхто з колишніх не володів. Тоді невідомо звідкіля з’явився незвичайний чоловік, який перегриз усіх і захопив усю владу.
Почалася нова ера — ера Великого Жаху.
Але це вже інша історія, про яку літописець розповість наступного разу.
Жах
Почалося все навіть пристойно — спокійно, по-людськи й демократично.
Зібраний у залі безладний, гомінкий, дуже амбітний парламент цілих три дні бився над нерозв’язною проблемою майбутнього керівника держави. Сам парламент керувати не вмів, а головне — не хотів, бо хотів лише виступати в телевізорі та їздити по закордонах — репрезентувати країну, якої окрім митників ніхто не знав. Дуже складно було підібрати назву керівникові, який би під наглядом парламенту керував країною — хто де буде: цар, секретар, завідувач, гауляйтер? Депутати сперечались до хрипоти. Дійшло до того, що почулися пропозиції: не треба ніякого керівника, нехай буде анархія. Це, звичайно, було небезпечно, і небезпеку цю було відчуто тими, кому належиться, і передано туди, куди слід. І ось пізно ввечері, коли парламентарі смертельно натомились і вже нічого не розуміли, в овальній залі засідань згасло світло, загримотів нечуваний грім, увесь будинок затрусився, звідкись із-під купола шугонуло смердючим сірим димом, з якого вискочив ВІН. З нього навсібіч сипалися іскри (така струменіла енергія), променилося фіолетове сяйво; постать його слабо нагадувала людську й вібрувала так, що неможливо було сфокусувати погляд, аби зрозуміти, що ж це таке — привид, примара чи таки чоловік? Спікер парламенту тремтячим голосом запитав: «Хто ви?» — але замість того, щоб отримати відповідь, кулею полетів з-за столу президії аж у знаменитий «задній прохід». Громовим голосом примара обвістила:
- Я - Жах!
Парламентарів неначе помелом вимело із зали, залишилася тільки жменька тих, кого жах спаралізував. Але й ті вже до кінця життя не могли вимовити нічого, окрім «так-так» або «ні-ні». Зрештою, іншого від них і не вимагалося. До кінця життя.
Першим своїм указом Жах оголосив, що нічого попереднього не лишається, від сьогодні усе ліквідовується, бо ніколи нічого й не було: ані сміховитів, ні держави, ні мови. Є тільки він, Жах, і його люди — жахливці. Тільки з цим і потрібно рахуватися.
Народові було все одно, є він, народ, чи нема його і як він зветься. До регулярних перейменувань люди вже звикли давно — завжди перейменовували міста, села, вулиці, імена. Багато хто вже плутався, як його звати: Владлен, Вілен, Моторизація, Емансипація. Багато матерів не пам’ятали, як звати ту чи іншу дитину, бо всі ресурси їхньої пам’яті зі шкільної пори витрачалися на те, щоб не забути ім’я чергового секретаря — першого, другого, третього — ЦК, обкому, міськкому, райкому, сільради, радгоспу, колгоспу... А бувало ще і шефа, і гауляйтера. Все це було добре знайоме народові. Спершу, правда, важкувато було призвичаїтись до думки, що його, народу, немає і взагалі ніколи не було. Тут потрібно було особливої науки, щоб це збагнути, зрозуміти. Але і це не так-то й важливо, і до цього можна з часом звикнути, якщо систематично й по-науковому тренувати свою пам’ять. От лише поставала проблема: як її тренувати, коли, як оголосив товариш Жах, у людей немає (і не було) мови? Та, якою люди вісім століть розмовляли, була оголошена трасянкою, не вартою людського рота, і ліквідовувалась, наче крамола. Усю літературу, створену нею, переробили на макулатуру, а зарідне слово, вимовлене на вулиці, поліціянти били гумовими кийками («демократизаторами») і тягли до постерунку (вязниці) . Люди зненавиділи ті «демократизатори», а заодно й демократію з демократами, яких за наказом Жаха перейменували на «дурнократів». Товариша Жаха народ, однак же, любив, бо він був строгим, але справедливим — до в’язниць саджав багатьох, та все ж не всіх. Лише тих, котрі висувалися, виділялися, не погоджувалися. А що відібрав історію — ото тільки й біди? З історії штанів не пошиєш. Мову? Можна прожити й без мови. Онде звірина в лісі зовсім не розмовляє, а живе не гірше за людей. А те, що людей немає (не було й не буде), то це, може, й на краще — буде більше порядку.