— Ніякого відпочинку! Спинимось — потім не зрушимо! Ану, взяли! Взяли-и!
Вони ще раз взялися, дружно, разом, і справді трохи повернувши на схилі того велетенського кругляка, потім іще раз. Та раптом він неначе хитнувся назад, бо хтось не втримав його. Учитель зиркнув з-під рукава і сполотнів: під каменем обличчям донизу лежав юнак-молоткар; із його рота стікав струмочок крові. Це було дивним хіба лише на перший погляд: не витримав найдужчий серед них. Але, може, він саме тому й надірвався, що був найдужчий. Мабуть, окрім сили треба мати ще й голову, а з головою в молоткаря були певні проблеми.
Підмайстра відтягли з-під ніг, щоб не заважав. Доки там двоє чоловік намагалися надати йому допомогу, інші з усієї сили тримали каменя, який уперто прагнув донизу, до свого звичного місця. Чому ж це він так хоче скотитись туди? — думав учитель. Хіба те місце було призначене йому Богом? Але тут його математика вступала у суперечність із непізнано-містичним, у якому вчитель був цілковитим профаном і розумів це. Простіше, хоча й нелегше було пхати камінь разом з усіма за командою корчмаря, що він і робив.
Нарешті годин так за п’ять вони здолали найбільш круте, як видавалося, місце на схилі й викотили брилу ще вище. Правда, позаду залишилось аж троє — тих, що надірвалися на цьому диявольському кам’яному шляху. Двоє з них поповзли назад, донизу, а третій залишився там, де й зліг. Немов передчуваючи лихе, корчмар і зовсім уже розійшовся, від крику зірвав собі голос і нікому не дозволив полишити каменя, щоб допомогти бідолахам. Гірше за все було те, що вони й справді не могли вже спинитися, бо у такому разі каменюку треба було б притримувати, що видавалося не набагато легшим, ніж її штовхати. Корчмар тим часом не змовкав: то командував зірваним голосом, то вмовляв їх майже ласкаво. А то ще погрожував перестріляти всіх нагорі, коли вони піддадуться. Взагалі-то, він мав у цьому рацію, його розуміли і старалися з останніх сил. От лише сили ті катастрофічно меншали, а жахливий шлях робився ще крутішим.
— Ну, іще трішки! — вимагав від них корчмар. — Он до того кущика. Ну, взяли! Випхаємо — діжка вина для всіх! Ну! Взяли!
Як не дивно, це майже подіяло на, здавалося б, украй знесилених людей. їхній клопіт ніби зрозумів і камінь, який ворухнувся цього разу жвавіше — ніби охоче перевалився з одного на другий, більш плескатий бік. Та потім його знову було не зворухнути, і корчмар мусив повернутися до свого лютого крику.
— Сильніш! Я кажу — сильніш, розпротак вашій матері! Пастуше; більше сили! Більше сили, кажу тобі, гультіпако!..
— Не можу більше, — тихо сказав пастух і впав на коліна.
— Можеш! — визвірився корчмар. — Заб’ю!
— Забивай...
— Застрелю. Сьогодні ж...
— Стріляй!
Пастух знесилено відкотився з-під людських ніг і понуро сів осторонь. На його місце біля каменя заступив коваль, чорнобороде обличчя якого було мокре від поту, а може, й від сліз — його помічник молоткар унизу, здається, сконав. Коваль затято мовчав, але біля каменя одразу відчулось нап’яття його сили, і брила неначе жвавіше заворушилася під долонями людей. Проте інші виснажено доходили, і скоро вже від ковалевого натиску мало що лишилося. Вони все пхали і пхали, тужились і штовхали. Корчмар уже тільки безголосо сичав, а результату не було ніякого. Вся їхня сила йшла тепер лише на те, щоби втримати камінь, не дати йому покотитися назад.
— Ні, мабуть, нічого не вийде, — сказав хтось із підпихачів. З ним погодився другий:
— Не варто було й починати, не подумавши...
Ці роз’ятрені невдачею голоси остаточно розлютили корчмаря, який підскочив до людей ззаду.
— Панікери! Слабаки! Ану геть звідси! Я перестріляю весь ваш рід! — ослаблим голосом сипів він. Але його ослаблий голос чомусь перестав лякати.
— Не перестріляєш, — нерішуче заперечили йому.
Потім ще і ще напружувалися, пхали і штовхали руками, навіть підпирали каменя плечима, як це робив коваль. Та результат знову був нікчемний. Тим часом до мети залишалося майже нічого — може, якихось зо двадцять кроків. Але ці кроки стали вже найважчими, як їх було здолати? Тим більше, що ще в одного пішла носом кров, та й ротом, здається, також. Один залишився позаду — скорчений, на колінах, тримаючись за живіт...
— Підмоги! Підмоги треба...
— Нема кому підмогти, браточки. Ну, ще трішки, ще, — сиплувато вмовляв їх корчмар.
Вони й самі розуміли, що інакше їм не можна, як тільки котити каменя з останніх сил. Ні спинитись, ні полишити каменюки вони не могли — це було б для них погибеллю. На те, щоб покликати підмогу, також не мали часу — коли б вони тії підмоги дочекалися? Мабуть, це зрозумів і пастух, який, трохи перепочивши внизу, повернувся до каменя і, знеможений, приєднався до всіх інших.
Коваль зі звірячим виразом чорнобородого обличчя і з розірваним на плечі рукавом мовчки старався, може, найбільше за всіх. Лагами з довгими кінцями тепер вправлялися брати Кожум’яки, чия нова хатинка була дуже близько до цього боку вулиці. Молодший із них щойно в кінці літа оженився, і тому дуже дбав про власне житло. І треба ж було тому статися, що цей здоровий хлопець упав у найбільш вирішальний момент, не стримавши лаги — камінь несподівано слизгонув боком об дерево. Хтось із того боку здушено скрикнув, та було вже пізно. Важко перевалившись донизу, камінь повільно посунувся, вже ніким не стримуваний, перевернувся знову і щомиті швидше покотився схилом. На крутому місці він налетів на кам’яний виступ, легко збив його, сам підскочивши вгору, знову вдарився знизу, знов підскочив догори, цього разу вже вище. За ним безладно летіли збиті ним менші камені, у свою чергу збиваючи інше каміння на схилі, — і все це разом нестримно, суцільним кам’яним потоком летіло в бік вулиці. Невдовзі кам’яна лавина стрімко накрила всі крайні будівлі села, кузню, зламала наполовину тополю і враз покрила вулицю хмарою чорної куряви.
Отямившись від миттєвого оторопіння, люди на схилі покидали все своє знаряддя й сипонули вниз — хтось біг, іще хтось котився, гнаний передчуттям особистої біди. На місці все ж залишилось кілька постатей. Корчмар упав на каміння, вчепившись у своє розкуйовджене волосся й недоречно примовляючи: «Що ж ми наробили... Що наробили...» Неподалік від нього сидів учитель і безтямно бурмотів собі під ніс: «Я ж казав, я ж казав...» Пастух, побілівши обличчям, не сказав нічого, тільки мовчки опустився на землю. Він вдивлявсь у марево куряви, яке все вище й вище здіймалося над селом, і думав: «Нехай би той камінь і далі там лежав. Кому він заважав?»
Трохи прочунявшись від першого жаху, вчитель подумав, що, напевно, чудес у наш час не буває. «Стається те, що й мало статися, все згідно з законами життя. Якщо з ними, звісно, рахуватися. А ми ось не порахувалися».
А з долу тим часом долинав, доносився вітром глухий і невиразний лемент біди, який з великої відстані зливавсь у суцільний протяжний стогін...
Музика
Надвечір він задрімав у затемненому готельному номері. Крізь нещільні пластини білих жалюзі до кімнати цідилося біло-смугасте світло, яке ламано строкатило по меблях, килиму на підлозі, по стінах, по невеликій картині із зображенням кориди. Що саме кориди — про це можна було лише здогадуватись: постаті на картині всі до одної були у формі трикутників, чорних і червоних — бики й матадори. Він, проте, не придивлявся до полотна — він узагалі не дуже зауважував картини в готелях і в офісах. Він був музйкою, і набагато більший інтерес для нього становили звуки. Але зараз, коли сієста майже закінчилась, а надвечірній курортний гамір ше не розпочався, було начебто тихо, лише монотонно гудів під стелею великий вентилятор на три лопаті, та ще на підвіконні час від часу зітхав кондиціонер. І все ж саме у цій тиші виник якийсь незрозумілий звук, що долинав невідомо звідки і чомусь тривожив слух. Він і прокинувся від того звуку, хоча й нічого не розуміючи, та на денці душі передчуваючи щось лихе, і довго лежав не поворухнувшись.
Прохолоди у кімнаті не було анітрішки; було гаряче, млосно, якось занадто дискомфортно, і він не міг збагнути причини того дискомфорту. Можливо, він захворів чи починав захворювати. Чи не з цієї причини зник апетит, на сніданку в кав’ярні він лише випив склянку апельсинового соку, а їсти нічого не став. На обід зовсім не пішов. Не мав ні сили, ні бажання вставати і йти до гомінкої зали ресторану, порушувати свій спокій. Тож він лежав, вслухався у шум вентилятора й думав. Відчував: зараз найкраще лежати. Якби тільки не ця клята задуха, від якої у тропіках не було рятунку ні вдень, ні вночі. І ще цей звук, який пробудив його із сонливої знемоги.