«Ти розумієш, — говорить Рощин Каті, — якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватися для добра… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…»
Останню сторінку «Хмурного ранку» О. Толстой дописав 22 червня 1941 року, а Державну премію за трилогію вніс у фонд оборони, на будівництво бойового танка. Серед наших письменників років війни, яких він називав «мулярами фортеці невидимої, фортеці душі народної», йому належало найпочесніше місце як одному з найбільш талановитих і невтомних. До його голосу письменника-трибуна, полум’яного публіциста, члена Державної комісії по розслідуванню злочинів гітлерівців прислухалась вся країна. Високим патріотичним пафосом позначені всі його твори, написані у ці суворі роки випробування духовних сил народу, — публіцистичні статті, зібрані у книгу «Батьківщина», «Оповідання Івана Сударєва», дилогія п’єс «Іван Грозний», «Петро Перший», над завершенням якої він працював до останніх своїх днів. У шеренгу книг, що воювали проти фашистської чуми, вступив і роман «Хмурний ранок», вступив великими тиражами ленінградського, горьковського, ташкентського видань (1941–1942). У 1943 році трилогія «Ходіння по муках» після остаточних авторських правок одержала стрункість однієї книги і вийшла у Москві окремим виданням. З того часу вона перекладалась на багато мов, дістала світове визнання; перекладалась та видавалась і у нас на Україні (1951, 1955).
Олексій Толстой не дожив до дня Перемоги, на високому піднесенні його життя урвалося 23 лютого 1945 року. У книзі народного життя він відкрив і силою великого таланту втілив у художні образи повчальні і яскраві сторінки, тому його твори назавжди залишаться з народом.
Андрій КУЛІНИЧ
КНИГА ПЕРША
СЕСТРИ
О Руськая земле!..
І
Сторонній спостерігач з якого-небудь зарослого липами глухого провулка, потрапляючи в Петербург, у хвилини уважності зазнавав складного почуття розумового збудження і душевної пригніченості.
Блукаючи рівними й туманними вулицями, повз насуплені будинки з темними вікнами, з сонними двірниками коло воріт, дивлячись довго на повноводий і хмурий простір Неви, на голубуваті лінії мостів із засвіченими ще до смерку ліхтарями, з колонадами незатишних і сумовитих палаців, з неросійською, стрімкою висотою Петропавловського собору, з мізерними човниками, що сновигають по темній воді, з численними барками сирих дров вздовж гранітних набережних, заглядаючи в обличчя прохожих — стурбовані й бліді, з очима, як міська каламуть, — бачачи й уважаючи на все це, сторонній спостерігач — благонамірений — втягав голову глибше в комір, а неблагонамірений починав думати, що добре було б ударити з усієї сили, розбити в дрізки оці застиглі чари.
Ще за часів Петра Першого дячок з Троїцької церкви, яка й тепер стоїть коло Троїцького мосту, сходячи з дзвіниці, в темряві, побачив потвору — кощаву жінку і простоволосу, — дуже злякався і потім кричав у шинку: «Петербургові, — мовляв, — бути пусткою», — за що був схоплений, катований у Таємній канцелярії і битий канчуком нещадно.
З того часу, мабуть, і почали думати, що з Петербургом щось не гаразд. То бачив хтось на власні очі, як вулицею на Васильєвському острові їхав візником чорт. То опівночі, в бурю і високу воду, зірвався з гранітної скелі і скакав по камінню мідний імператор. То до таємного радника, що проїжджав каретою, липнув до шибки й чіплявся мрець — мертвий чиновник. Багато таких небилиць ходило по місту.
І зовсім ще недавно поет, Олексій Олексійович Безсонов, проїжджаючи вночі лихачем, по дорозі на острови, горбатий місток, побачив крізь розірвані хмари в безодні неба зірку і, дивлячись на неї крізь сльози, подумав, що візник, і разки ліхтарів, і весь Петербург, що спав за його спиною, — лише видиво, примара, яка виникла в його голові, затуманеній вином, коханням і нудьгою.
Як сон, минули два століття: Петербург, що стоїть край землі, в болотах і глушині, марив безмежною славою і владою; маячними видіннями проминали двірцеві перевороти, вбивства імператорів, тріумфи і криваві страти; кволі жінки брали на себе напівбожественну владу; з гарячих і зім’ятих постелей вирішувалась доля народів; приходили кремезні хлопці, рослі й дужі, з чорними від землі руками, і сміливо піднімались до трону, щоб поділити владу, ложе і візантійську розкіш.