З жахом озиралися сусіди на ці шалені вибухи фантазії. З смутком і острахом дослухалися руські люди до марення столиці. Країна годувала і ніколи не могла вдосталь нагодувати кров’ю своєю петербурзькі привиди.
Петербург жив бурхливо-холодним, пересиченим, опівнічним життям. Фосфоричні літні ночі, божевільні й хтиві, і безсонні ночі взимку, зелені столи і шурхіт золота, музика, пари, що крутились за вікнами, шалені тройки, цигани, дуелі на світанку, в свисті крижаного вітру і пронизливому завиванні флейт — парад військам перед жахаючим поглядом візантійських очей імператора. Так жило місто.
За останнє десятиріччя з неймовірною швидкістю створювались грандіозні підприємства. Виникали, наче з повітря, мільйонні багатства. З кришталю й цементу будувалися банки, мюзик-холи, скетинги, розкішні шинки, де люди забивали собі памороки музикою, відображенням дзеркал, напівголими жінками, світлом, шампанським. Спішно відкривались картярські клуби, будинки побачень, театри, кінематографи, луна-парки. Інженери і капіталісти працювали над проектом побудови нової, нечуваної ще розкоші столиці, неподалік від Петербурга, на безлюдному острові.
В місті була епідемія самовбивств. Зали суду переповнені були юрбами істеричних жінок, які жадібно вислухували криваві і збуджуючі процеси. Все було досяжне — розкіш і жінки. Розпуста проникала всюди, нею був, як заразою, уражений царський палац.
І в палац, до імператорського трону, дійшов і, глумлячись та знущаючись, став ганьбити Росію неграмотний мужик з божевільними очима і могутньою чоловічою силою.
Петербург, як кожне місто, жив єдиним життям, напруженим і заклопотаним. Центральна сила керувала цим рухом, але вона не була поєднана з тим, що можна було назвати духом міста: центральна сила прагнула створити порядок, спокій і доцільність, дух міста прагнув зруйнувати цю силу. Дух руйнування був у всьому, насичував смертельною отрутою і грандіозні біржові махінації знаменитого Сашки Сакельмана, і похмуру злість робітника на сталеливарному заводі, і вивихнуті мрії модної поетеси, що сидить о п’ятій годині ранку в артистичному підвалі «Червоні бубонці», — і навіть ті, кому треба було боротися з цим руйнуванням, самі того не розуміючи, робили все, щоб посилити його і загострити.
То був час, коли любов, почуття добрі й здорові вважалися пошлістю і пережитком; ніхто не любив, але всі жадали і, наче отруєні, припадали до всього гострого, що роздирало нутрощі.
Дівчата приховували свою невинність, подружжя — вірність. Руйнування вважалось ознакою хорошого тону, неврастенія — ознакою витонченості. Цього вчили модні письменники, що виникали за один сезон з небуття. Люди вигадували собі пороки і збочення, аби лише їх не вважали прісними.
Такий був Петербург у 1914 році. Замучений безсонними ночами, заглушаючи нудьгу свою вином, золотом, безлюбою любов’ю, надриваючими і безсильно-хтивими звуками танго — передсмертного гімну, — він жив, немов чекаючи фатального і страшного дня. І цьому були провісники — нове й незрозуміле лізло з усіх щілин.
II
— … Ми нічого не хочемо пам’ятати. Ми кажемо: годі, оберніться до минулого задом! Хто там у мене за спиною? Венера Мілосська? А що — її можна їсти? Чи вона сприяє вирощенню волосся? Я не розумію, нащо мені потрібна ця кам’яна туша? Але мистецтво, мистецтво, брр! Вам і досі подобається лоскотати себе цим поняттям? Дивіться на всі боки, вперед, під ноги. У вас на ногах американські черевики! Хай живуть американські черевики! Ось мистецтво: червоний автомобіль, гутаперчева шина, пуд бензину і сто верст за годину. Це збуджує мене пожирати простір. Ось мистецтво: афіша на шістнадцять аршинів, і на ній такий собі шикарний молодий чоловік у сяючому, як сонце, циліндрі. Це — кравець, художник, геній сьогоднішнього дня! Я хочу пожирати життя, а ви мене частуєте солоденькою водичкою для хворих на статеве безсилля…
В кінці вузького залу, за стільцями, де тісно стояла молодь з курсів і університету, залунав сміх і оплески. Той, хто говорив, Сергій Сергійович Сапожков, усміхаючись вологим ротом, насунув на великий ніс стрибаюче пенсне і жваво зійшов східцями з великої дубової кафедри.
Збоку, за довгим столом, освітленим двома канделябрами по п’ять свічок, сиділи члени товариства «Філософські вечори». Тут були і голова товариства, професор богослов’я Антоновський, і сьогоднішній доповідач — історик Вельямінов, і філософ Борський, і лукавий письменник Сакунін.