Товариство «Філософські вечори» цієї зими витримувало сильний натиск з боку мало кому відомих, але зубатих молодих людей. Вони нападали на визнаних письменників і шановних філософів з таким запалом і говорили такі зухвалі і спокусливі речі, що старий особняк на Фонтанці, де містилось товариство, по суботах, у дні відкритих засідань, бував переповнений.
Так було й сьогодні. Коли Сапожков під розсипані оплески зник у юрбі, на кафедру вийшов невеликий на зріст чоловік з гульоватим стриженим черепом, з молодим вилицюватим і жовтим обличчям — Акундін. З’явився він тут недавно, успіх, особливо в задніх рядах залу, бував у нього величезний, і коли питали — звідки і хто такий? — знаючі люди загадково усміхалися. В усякому разі, прізвище його було не Акундін, приїхав він з-за кордону і виступав неспроста.
Скубучи ріденьку борідку, Акундін оглянув принишклий зал, усміхнувся тонкою смужкою губів і почав говорити.
В цей час у третьому ряду крісел, коло середнього проходу, підперши кулачком підборіддя, сиділа молода дівчина в сукняному чорному платті, закритому до шиї. Її попелясте тонке волосся було підняте над вухами, закручене у великий вузол і сколене гребінцем. Не ворушачись і не усміхаючись, вона розглядала тих, що сиділи за зеленим столом, часом очі її подовгу спинялися на вогниках свічок.
Коли Акундін, стукнувши по дубовій кафедрі, вигукнув: «Світова економіка завдає першого удару залізним кулаком по церковному куполу», — дівчина зітхнула не сильно і, відвівши кулачок від почервонілого знизу підборіддя, поклала в рот карамельку.
Акундін говорив:
— … А ви й досі марите туманними снами про царство боже на землі. А він, незважаючи на всі ваші зусилля, так само спить. Чи ви сподіваєтесь, що він все-таки прокинеться і заговорить, як валаамова ослиця? Так, він прокинеться, але розбудять його не солодкі голоси ваших поетів, не дим з кадильниць, — народ можуть розбудити тільки фабричні гудки. Він прокинеться і заговорить, і голос його буде неприємний для слуху. Чи ви сподіваєтесь на ваші нетрі й болота? Тут можна подрімати ще з півстоліття, вірю. Але не називайте цього месіанством. Це не те, що гряде, а те, що відходить. Тут, у Петербурзі, в цьому розкішному залі, видумали російського мужика. Написали про нього сотні томів і створили опери. Боюсь, коли б ця забава не скінчилась великою кров’ю…
Але на цьому місці голова зупинив оратора. Акундін блідо усміхнувся, витягнув з піджака велику хустину і витер звичним рухом череп і обличчя. В кінці залу залунали голоси:
— Нехай говорить!
— Це неподобство — затуляти людині рота!
— Це знущання!
— Тихше ви там, ззаду!
— Самі ви тихше!
Акундін продовжував:
— … Російський мужик — точка застосування ідей. Так. Але якщо ці ідеї органічно не поєднані з його споконвічними бажаннями, з його первісним уявленням про справедливість, уявленням вселюдським, то ідеї падають, як насіння на камінь. І доти, поки не почнуть розглядати російського мужика просто як людину з голодним шлунком і намуляним роботою хребтом, поки не позбавлять його, нарешті, колись якимось паном вигаданих месіанських його особливостей, доти будуть трагічно існувати два полюси: ваші чудові ідеї, народжені в темряві кабінетів, і народ, про який ви нічого не хочете знати… Ми тут навіть і не критикуємо вас, по суті. Було б дивно марнувати час на перегляд цього феноменального нагромадження — людської фантазії. Ні. Ми говоримо: рятуйтесь, поки не пізно. Бо ваші ідеї і ваші скарби будуть без жалю викинені на смітник історії…
Дівчина в чорному сукняному платті не мала охоти вдумуватись у те, що говорилося з дубової кафедри. Їй здавалося, що всі ці слова й суперечки, звичайно, дуже важливі й значні, але найважливіше було інше, про що ці люди не говорили…
За зеленим столом у цей час з’явився новий чоловік. Він неквапно сів поруч з головою, кивнув праворуч і ліворуч, провів почервонілою рукою по русявому волоссі, мокрому від снігу, і, сховавши під стіл руки, випростався, в дуже вузькому чорному сюртуку: худе матове обличчя, брови дугами, під ними, в тінях, — величезні сірі очі, волосся спадало шапкою. Точнісінько таким Олексій Олексійович Безсонов був зображений в останньому номері щотижневого журналу.
Дівчина не бачила тепер нічого, крім цього майже відворотно-гарного обличчя. Вона ніби з жахом придивлялася до цих дивних рис, які так часто снилися їй вітряними петербурзькими ночами.
Ось він, нахиливши вухо до сусіда, усміхнувся, і усмішка — простувата, але у вирізах тонких ніздрів, у надто жіночих бровах, у якійсь особливій ніжній силі цього обличчя були віроломність, погорда і ще те, чого вона збагнути не могла, але що хвилювало її найбільше.