Щоразу при цьому Даша задихалась від злості.
Щоки у неї справді були рум’яні, і нічим цей проклятий мигдалевий колір не можна було зігнати, і Даша почувала себе за столом неначе дерев’яною лялькою.
На літо Даша не поїхала до батька в курну і душну Самару, а з радістю погодилася залишитись у сестри на узмор’ї, в Сестрорєцьку. Там були ті самі люди, що й взимку, тільки всі бачились частіше, катались на човнах, купались, їли морозиво в сосновому бору, слухали вечорами музику й галасливо вечеряли на веранді курзалу, під зірками.
Катерина Дмитрівна замовила Даші біле вишите гладдю плаття, великого капелюха з білого газу з чорною стрічкою і широкого шовкового пояса, щоб зав’язувати великим бантом на спині, і в Дашу несподівано, наче йому раптом розкрили очі, закохався помічник зятя — Никанор Юрійович Куличок.
Але він був з тих, кого Даша «зневажала». Вона обурилась, покликала його в ліс і там, не давши йому сказати на своє виправдання жодного слова (він тільки витирався хустинкою, зібганою в кулаці), наговорила, що вона не дозволить дивитись на себе, як на якусь «самицю», що вона обурена, вважає його особою з розбещеною уявою і сьогодні ж поскаржиться зятеві.
Зятеві вона поскаржилась того ж вечора. Микола Іванович вислухав її до кінця, погладжуючи пещену бороду і здивовано поглядаючи на мигдалеві від обурення Дашині щоки, на велику шляпу, що гнівно тремтіла, на всю тонку, біленьку Дашину постать, потім сів на пісок над водою і почав реготати; вийняв хустинку, витирав очі, примовляв:
— Іди, Дашо, іди собі, умру!
Даша пішла, нічого не розуміючи, зніяковіла і збентежена. Куличок тепер не смів навіть дивитись на неї, все марнів і лишався на самоті. Дашина честь була врятована. Але вся ця історія несподівано схвилювала в ній почуття, що незаймано дрімали. Порушилась тонка рівновага, наче в усьому Дашиному тілі, від волосся до п’ят, зароджувалась якась друга людина, душна, мрійна, безформна й огидна. Даша почувала її всією своєю шкірою і мучилась, як від нечистоти; їй хотілося змити з себе це невидиме павутиння, знову стати свіжою, прохолодною, легкою.
Тепер цілими годинами вона грала в теніс, по два рази на день купалась, вставала дуже рано, коли на листі ще горіли великі краплі роси, від лілового, як дзеркало, моря піднімалась пара, і на порожній веранді розставляли вологі столи, замітали сірі піщані доріжки.
Але, пригрівшись на сонечку, або вночі у м’якій постелі, друга людина оживала, обережно пробиралась до серця і стискала його м’якою лапкою. Її не можна було ні віддерти, ні змити з себе, як кров з зачарованого ключа Синьої Бороди.
Всі знайомі, а перша — сестра, стали вважати, що Даша дуже покращала за це літо і наче кращає з кожним днем. Одного разу Катерина Дмитрівна, зайшовши вранці до сестри, сказала:
— Що ж це з нами далі буде?
— А що, Катю?
Даша в сорочці сиділа на постелі, закручувала великим вузлом волосся.
— Надто вже гарна стаєш, — що ж далі будемо робити?
Даша суворими, «волохатими» очима подивилась на сестру і відвернулась. Її щока й вухо залились рум’янцем.
— Катю, я не хочу, щоб ти так говорила, мені це неприємно, — розумієш?
Катерина Дмитрівна сіла на ліжко, щокою притулилась до Дашиної голої спини і засміялась, цілуючи між лопатками.
— Які ми рогаті вдалися: ні в щупака, ні в їжака, ні в дику кішку.
Одного разу на тенісній площадці з’явився англієць — худий, бритий, з виступаючим наперед підборіддям і дитячими очима. Одягнений він був так бездоганно, що кілька молодих людей з почту Катерини Дмитрівни зажурились. Даші він запропонував партію і грав, як машина. Даші здавалось, що він за весь час жодного разу на неї не глянув, — дивився мимо. Вона програла і запропонувала другу партію. Щоб було зручніше, — закачала рукава білої блузки. З-під пікейної її шапочки вибилось пасмо волосся, вона його не поправляла. Відбиваючи сильним дрейфом над самою сіткою м’яч, Даша думала:
«От спритна російська дівчина з невловимою грацією в усіх рухах, і рум’янець їй личить».
Англієць виграв і цього разу, вклонився Даші — був він зовсім сухий, — закурив пахучу цигарку і сів неподалік, замовивши лимонаду.
Граючи третю партію із знаменитим гімназистом, Даша кілька разів скоса глянула на англійця, — він сидів за столиком, обхопивши коло кісточки ногу в шовковому носку, покладену на коліно, зсунувши солом’яного капелюха на потолицю, і, не обертаючись, дивився на море.