Уночі, лежачи в постелі, Даша все це пригадала, ясно бачила себе, як вона стрибала на площадці, червона, з розмаяним пасмом волосся, і розплакалась від ураженого самолюбства і ще чогось, що було сильніше за неї саму.
З того дня вона перестала ходити на теніс. Одного разу Катерина Дмитрівна їй сказала:
— Дашо, містер Беїльс про тебе питає щодня, — чому ти не граєш?
Даша розкрила рота — так раптом злякалась. Потім з гнівом сказала, що не бажає слухати «дурних пліток», що ніякого містера Беїльса не знає і знати не хоче, і він, взагалі, поводиться нахабно, якщо думає, ніби вона через нього не грає в «цей дурнячий теніс». Даша відмовилась від обіду, взяла в кишеню хліба й агрусу і пішла в ліс, і в сосновому бору, що пахнув гарячою смолою, блукаючи поміж високими і червоними стовбурами, що шуміли верховіттям, вирішила, що нема більше можливості приховувати ганебну істину: закохана в англійця і страшенно нещаслива.
Так, потроху підводячи голову, виростала в Даші друга людина. Спочатку її присутність була огидною, як нечистота, болючою, як руйнування. Потім Даша звикла до цього складного стану, як звикають після літа, свіжого вітру, прохолодної води затягатися зимою в корсет і сукняне плаття.
Два тижні тривала її самолюбна закоханість в англійця. Даша ненавиділа себе й обурювалась з цієї людини. Кілька разів здалека бачила, як він ліниво і спритно грав у теніс, як вечеряв з російськими моряками, і з розпачем думала, що він — найчарівніша людина в світі.
А потім з’явилась коло нього висока, худа дівчина, одягнена в білу фланель, — англійка, його наречена, — і вони виїхали. Даша не спала цілу ніч, зненавиділа себе лютою огидою і перед ранком вирішила, що нехай це буде її остання помилка в житті.
На цьому вона заспокоїлась, а потім їй стало навіть дивно, як усе це скоро й легко минулося. Але минулося не все. Даша відчувала тепер, як та — друга людина — наче зрослася з нею, розчинилася в ній, зникла, і вона тепер вся інша — і легка, і свіжа, як колись, — але наче вся стала м’якша, ніжніша, незрозуміліша, і наче шкіра стала тонша, і обличчя свого вона не впізнавала в дзеркалі, і особливо іншими стали очі, чудові очі, подивишся в них — голова запаморочиться.
В середині серпня Смоковникови разом з Дашею переїхали в Петербург, в свою велику квартиру на Пантелеймонівській. Знову почалися вівторки, виставки картин, гучні прем’єри в театрах і скандальні процеси на суді, купівля картин, захоплення старовиною, поїздки на цілу ніч у «Самарканд», до циган. Знову з’явився любовник-резонер, що скинув на мінеральних водах двадцять три фунти ваги, і до всіх цих клопітних утіх долучились непевні, тривожні й радісні чутки про те, що готується якась зміна.
Даші ніколи було тепер ні думати, ні відчувати багато: вранці — лекції, о четвертій — прогулянка з сестрою, увечері — театри, концерти, вечері, люди — ані хвилини побути в тиші.
В один з вівторків, після вечері, коли пили лікери, у вітальню ввійшов Олексій Олексійович Безсонов. Побачивши його в дверях, Катерина Дмитрівна залилася яскравою краскою. Загальна розмова урвалася. Безсонов сів на канапу і прийняв з рук Катерини Дмитрівни чашку з кавою.
До нього підсіли знавці літератури — два присяжних повірених, але він, дивлячись на господиню довгим, чудним поглядом, несподівано заговорив про те, що мистецтва взагалі ніякого нема, а є шарлатанство, факірський фокус, коли мавпа лізе на небо по вірьовці.
«Ніякої поезії нема. Все давним-давно померло — і люди, і мистецтво. А Росія — падло, і зграї круків на ньому, на воронячому бенкеті. А ті, хто пише вірші, всі будуть у пеклі».
Він говорив негучно, глухуватим голосом. На злому блідому обличчі його рожевіли дві плями. М’який комір був пом’ятий, і сюртук засипаний попелом. З чашечки, яку він держав у руці, лилася кава на килим.
Знавці літератури завели були суперечку, але Безсонов, не слухаючи їх, стежив потемнілими очима за Катериною Дмитрівною. Потім підвівся, підійшов до неї, і Даша чула, як він сказав:
— Мені важко терпіти людське товариство. Дозвольте мені піти.
Вона боязко попросила його почитали. Він заперечливо похитав головою і, прощаючись, так надовго припав до руки Катерини Дмитрівни, що у неї порожевіла спина.
Коли він пішов, почалась суперечка. Чоловіки одностайно висловлювались: «Все-таки є певні межі, і не можна вже так одверто зневажати наше товариство». Критик Чирва підходив до всіх і повторював: «Панове, він був п’яний, як ніч». А дами вирішили: «Чи п’яний був Безсонов, чи просто у своєрідному настрої, — він все одно чарівна людина, так і знайте».