Наступного дня, за обідом, Даша сказала, що Безсонов їй здається одним з тих «справжніх» людей, чиїми переживаннями, гріхами, смаками, як відбитим світлом, живе, наприклад, весь гурток Катерини Дмитрівни. «От, Катю, я розумію, від такої людини можна втратити розум».
Микола Іванович обурився: «Просто тобі, Дашо, шпигнуло в ніс, що він знаменитість». Катерина Дмитрівна промовчала. У Смоковникових Безсонов більше не з’являвся. Пройшла чутка, що він весь час буває за кулісами у актриси Чародєєвої. Куличок з товаришами ходили дивитись на цю саму Чародєєву і були розчаровані: худа, як мощі, — самі мереживні спідниці.
Одного разу Даша зустріла Безсонова на виставці. Він стояв коло вікна і байдуже перегортав каталог, а перед ним, як перед опудалом з паноптикуму, стояли дві кремезні курсистки і дивилися на нього з застиглими усмішками. Даша повільно пройшла мимо і вже в другому залі сіла на стілець, — несподівано стомились ноги, і було сумно.
Після цього Даша купила фотокартку Безсонова і поставила на стіл. Його вірші, — три білих томики, — спочатку справили на неї враження отрути: кілька днів вона ходила сама не своя, наче стала співучасницею якоїсь злої і потайної справи. Але читаючи їх і перечитуючи, вона стала втішатися саме цим хворобливим відчуттям, наче їй нашіптували — забутися, знесиліти, змарнувати щось дорогоцінне, зажуритись за тим, чого ніколи не буває.
Задля Безсонова вона почала бувати на філософських вечорах. Він приїжджав туди пізно, говорив рідко, але щоразу Даша поверталася додому схвильована і була рада, коли вдома — гості. Самолюбство її мовчало.
Сьогодні довелось на самоті розбирати Скрябіна. Звуки, як крижані кульки, повільно падають у груди, в глибінь темного озера без дна. Упавши, зрушують вологу і тонуть. А волога припливає і відходить, і там, у гарячій темряві, гучно, тривожно б’ється серце, наче скоро, скоро, от зараз, в цю мить, повинно статися щось неможливе.
Даша опустила руки на коліна і підвела голову. В м’якому світлі оранжевого абажура дивилися зі стін багрові, набряклі, вишкірені, з виряченими очима обличчя, немов примари первозданного хаосу, що жадібно обліпили в перший день творення огорожу райського саду.
— Так, шановна добродійко, погані наші справи, — сказала Даша. Зліва направо швидко програла гами, без стуку закрила кришку рояля, з японської коробочки вийняла цигарку, закурила, закашлялась і зім’яла її в попільниці.
— Миколо Івановичу, котра година? — крикнула Даша так, що було чути через чотири кімнати.
В кабінеті щось упало, але відповіді не було. З’явилась Великий Могол і, дивлячись у дзеркало, сказала, що вечерю подано.
В їдальні Даша сіла перед вазою з прив’ялими квітами і почала общипувати їх на скатерку. Могол подала чай, холодне м’ясо і яєчню. З’явився, нарешті, Микола Іванович у новому синьому костюмі, але без комірця. Волосся його було розпатлане, на бороді, відігнутій у лівий бік, висіла пушинка з диванної подушки.
Микола Іванович похмуро кивнув Даші, сів кінець столу, присунув сковорідку з яєчнею і жадібно став їсти.
Потім він сперся ліктями на край столу, підпер великим волосатим кулаком щоку, втупився невидющими очима в купу обірваних пелюсток і промовив голосом низьким і майже ненатуральним:
— Учора вночі твоя сестра мене зрадила.
IV
Рідна сестра, Катя, вчинила щось страшне і незрозуміле, чорного кольору. Вчора вночі її голова лежала на подушці, одвернувшись від усього живого, рідного, теплого, а тіло було розчавлене, розвернуте. Так, здригаючись, відчувала Даша те, що Микола Іванович назвав зрадою. І до всього того Каті не було вдома, наче її й на світі більше не існує.
В першу хвилину Даша похолола, в очах потьмарилось. Не дихаючи, вона ждала, що Микола Іванович або заридає, або закричить якось страшно. Але він ні слова не додав до свого повідомлення і крутив у пальцях підставку для виделок. Глянути йому в обличчя Даша не насмілилась.
Потім, після дуже довгого мовчання, він з грюкотом відсунув стільця і пішов у кабінет. «Застрелиться», — подумала Даша. Але й цього не сталося. З гострим жалем на мить вона згадала, яка у нього волосата велика рука на столі. Потім він відплив з її зору, і Даша тільки повторювала: «Що робити? Що робити?» В голові дзвеніло, — все, все, все було спотворено і розбито.
З-за сукняної завіски появилась Великий Могол з підносом, і Даша, глянувши на неї, раптом зрозуміла, що тепер ніякого більше Великого Могола не буде. Сльози залили їй очі, вона міцно зціпила зуби й вибігла у вітальню.