Даша була схвильована і спантеличена. Пила воду, засвічувала і знову гасила лампочку і до ранку переверталася в постелі, почуваючи, що не може ні осудити Катю, ні збагнути того, що вона зробила.
Катерина Дмитрівна теж не могла заснути цієї ночі. Вона лежала на спині, без сил, простягнувши руки поверх шовкового укривала і, не витираючи сліз, плакала тому, що їй тривожно, недобре і нечисто, і вона нічого не може зробити, щоб було не так, і ніколи не буде такою, як Даша, — палкою і суворою, і ще плакала тому, що Микола Іванович назвав її вуличною жінкою і сказав про вітальню, що це — міщанська вітальня. І вже гірко заплакала тому, що Олексій Олексійович Безсонов учора опівночі завіз її лихачем в заміський готель і там, не знаючи, не люблячи, не відчуваючи нічого, що було у неї близького і рідного, огидно і не поспішаючи оволодів нею так, наче вона була лялькою, рожевою лялькою, виставленою на Морській, в магазині паризьких мод мадам Дюкле.
V
На Васильєвському острові в тільки що збудованому домі, по 19-й лінії, на п’ятому поверсі, містилася так звана «Центральна станція для боротьби з побутом» у квартирі інженера Івана Ілліча Телєгіна.
Телєгін найняв цю квартиру під «обжиття» на рік за дешеву ціну. Собі він залишив одну кімнату, всі інші, мебльовані залізними ліжками, сосновими столами й табуретками, здав у найми, маючи на увазі, щоб оселились мешканці «теж неодружені і обов’язково веселі». Таких йому зараз же і підшукав його колишній однокласник і приятель Сергій Сергійович Сапожков.
Це були — студент юридичного факультету Олександр Іванович Жиров, хронікер і журналіст Антошка Арнольдов, художник Валет і молода дівчина Єлизавета Расторгуєва, яка не знайшла ще собі роботи на свій смак.
Мешканці вставали пізно, коли Телєгін приходив з заводу снідати, і не поспішаючи брались кожен до своєї роботи. Антошка Арнольдов їхав трамваєм на Невський, у кофейню, де дізнавався про новини, потім — у редакцію. Валет звичайно сідав малювати свій автопортрет. Сапожков замикався — працювати, — готував промови і статті про нове мистецтво. Жиров пробирався до Єлизавети Київни і лагідним нявкаючим голосом обговорював з нею питання життя. Він писав вірші, але через самолюбство нікому їх не показував. Єлизавета Київна вважала його геніальним.
Єлизавета Київна, крім розмов з Жировим та іншими мешканцями, ще плела з різнобарвної шерсті довгі бинди, що не мали певного призначення, причому співала грудним, сильним і фальшивим голосом українських пісень, або робила собі незвичайні зачіски, або, облишивши співати і розпустивши волосся, лягала з книжкою, — засмоктувалась у читання до болю в голові. Єлизавета Київна була гарна, росла і рум’яна дівчина, з короткозорими, наче намальованими, очима і одягалася так недоладно, що її лаяли за це навіть телєгінські мешканці.
Коли в домі з’являлася нова людина, Єлизавета Київна закликала її до себе, і починалась запаморочлива розмова, вся побудована на гостряках і безоднях, причому Єлизавета Київна випитувала — чи не прагне співбесідник вчинити злочин? чи здатний він, наприклад, убити? чи не відчуває він у собі «самопровокації»? — цю властивість вона вважала ознакою кожної видатної людини.
Телєгінські мешканці навіть прибили на дверях у неї табличку цих запитань. Взагалі це була невдоволена дівчина і все ждала якихось «переворотів», «кошмарних подій», які зроблять життя привабливим, таким, щоб жити на всі заставки, а не нудьгувати коло сірого від дощу вікна.
Сам Телєгін немало підсміювся з своїх мешканців, вважав їх чудовими людьми і диваками, але, не мавши часу, мало брав участі у їх розвагах.
Одного разу, на різдво, Сергій Сергійович Сапожков зібрав мешканців і сказав їм таке:
— Товариші, настав час діяти. Нас багато, але ми розпорошені. Досі ми виступали нарізно й боязко. Ми повинні створити фалангу і завдати удару буржуазному суспільству. Для цього, по-перше, ми фіксуємо оцю ініціативну групу, потім випускаємо прокламацію, ось вона: «Ми — нові Колумби! Ми — геніальні збудники! Ми — насіння нового людства! Ми вимагаємо від буржуазного суспільства, що запливло салом, скасування всіх забобонів. Відтепер нема доброчинності! Сім’я, громадські пристойності, шлюб — скасовуються. Ми цього вимагаємо. Людина — мужчина і жінка — повинна бути голою і вільною. Статеві відносини — це здобуток суспільства. Юнаки й дівчата, мужчини й жінки, вилазьте з насиджених лігвищ, ідіть, голі і щасливі, в танок під сонце дикого звіра!..»