Днями, на зло Жирову, який з котячою обережністю лаяв усе на світі, вона купила книгу Безсонова, розрізала її щипцями для волосся, прочитала кілька разів підряд, залила кавою, зім’яла в постелі і, нарешті, за обідом оголосила, що він геній… Телєгінські мешканці обурились. Сапожков назвав Безсонова пліснявою на тілі буржуазії, що розкладається. У Жирова набрякла на лобі жила. Художник Валет розбив тарілку. Тільки Телєгін залишився байдужим. Тоді у неї стався так званий «момент самопровокації»; вона зареготала, пішла в свою кімнату, написала Безсонову захопленого, безглуздого листа, в якому вимагала побачення, повернулася в їдальню і мовчки кинула листа на стіл. Мешканці прочитали його вголос і довго радились. Телєгін сказав:
— Дуже сміливо написано.
Тоді Єлизавета Київна віддала листа куховарці, щоб та негайно вкинула в скриньку, і відчула, що летить у прірву.
Тепер, підійшовши до Безсонова, Єлизавета Київна промовила жваво:
— Я вам писала. Ви прийшли. Спасибі.
І зараз же сіла навпроти нього, боком до стола, — нога на ногу, лікоть на скатерку, — підперла підборіддя і почала дивитись на Олексія Олексійовича намальованими очима. Він мовчав. Лоскуткін подав другу склянку і налив вина Єлизаветі Київні. Вона сказала:
— Ви спитаєте, звичайно, навіщо я вас хотіла бачити?
— Ні, цього я питати не буду. Пийте вино.
— Ваша правда, мені нічого розповідати. Ви живете, Безсонов, а я ні. Мені просто — скучно.
— Що ви робите?
— Нічого. — Вона засміялась і зараз же залилася краскою. — Стати кокоткою — скучно. Нічого не роблю. Я жду, коли затрублять труби і — заграва… Вам дивно?
— Хто ви така?
Вона не відповіла, схилила голову і ще густіше залилась краскою.
— Я — химера, — прошепотіла вона.
Безсонов криво усміхнувся. «Дурепа, от дурепа», — подумав він. Але в неї був такий милий дівочий проділ у русявому волоссі, сильно відкриті повні плечі її здавались такими незайманими, що Безсонов усміхнувся ще раз — добріше, висмоктав склянку вина крізь зуби, і раптом йому захотілось напустити на цю простодушну дівчину чорного диму своєї фантазії. Він заговорив, що на Росію насувається ніч для страшної відплати. Він почуває це з таємних і зловісних ознак:
— Ви бачили, — по місту розклеєний плакат: диявол регоче, летить на автомобільній шині вниз гігантськими сходами… Ви розумієте, що це означає?..
Єлизавета Київна дивилася в крижані його очі, на жіночий рот, на зведені тонкі брови і на те, як трохи тремтіли його пальці, що тримали склянку, і як він пив, — із смаком, повільно. Голова її солодко паморочилась. Здалеку Сапожков почав робити їй знаки. Раптом Безсонов обернувся і спитав, нахмурившись:
— Хто ці люди?
— Це — мої друзі.
— Мені не подобаються їхні знаки.
Тоді Єлизавета Київна сказала, не думаючи:
— Ходімо в інше місце, хочете?
Безсонов глянув на неї пильно. Очі її трохи косили, рот кволо усміхався, на скронях виступали крапельки поту. І раптом він відчув жагу до цієї здорової короткозорої дівчини, взяв її велику й гарячу руку, іцо лежала на столі, і'сказав:
— Або йдіть звідси зараз же… Або мовчіть… Їдьмо. Так треба…
Єлизавета Київна тільки зітхнула коротко, щоки її зблідли. Вона не відчувала, як підвелась, як узяла Безсонова під руку, як вони пройшли поміж столиками.
І коли сідали на візника, навіть вітер не охолодив її палаючої шкіри. Прольотка торохтіла по камінню. Безсонов, спираючись на ціпок обома руками і поклавши на них підборіддя, говорив:
— Мені тридцять п’ять років, але життя скінчене. Мене не обманює більше любов. Що може бути сумніше, коли побачиш раптом, що рицарський кінь — дерев’яний коник? І от, ще багато, багато часу треба плентатись по цьому життю, як труп… — Він обернувся, губа його піднялась з усмішкою. — Мабуть, і мені, разом з вами, треба заждати, коли затрублять ієрихонські труби. Добре, якби на цьому кладовищі раптом залунало тра-та-та! І — заграва по всьому небу… Ви, здається, таки мали рацію…
Вони під’їхали до позаміського готелю. Заспаний половий повів їх довгим коридором у номер, що один тільки лишився незайнятим. Це була низька кімната з червоними шпалерами, потрісканими і в плямах. Коло стіни, під вилинялим балдахіном, стояло велике ліжко, в ногах його — бляшаний рукомийник. Пахло непровітреною вогкістю і застояним тютюновим димом. Єлизавета Київна, стоячи коло дверей, спитала ледве чутно:
— Нащо ви привезли мене сюди?
— Ні, ні, тут нам буде добре, — квапливо відповів Безсонов.