— Мене звуть не Маргарита, а Єлизавета Київна, — сказала вона. — Я вас ненавиджу. Злазьте з постелі.
Безсонов зараз же виліз з-під ковдри і за запоною ліжка коло смердючого рукомийника сяк-так одягнувся, потім підняв штору і погасив електрику.
— Є хвилини, яких не забувають, — пробурмотів він.
Єлизавета Київна продовжувала стежити за ним темними очима. Коли він сів з цигаркою на канапу, вона промовила повільно:
— Приїду додому, отруюся.
— Я не розумію вашого настрою, Єлизавето Київно.
— Ну і не розумійте. Забирайтеся з кімнати, я хочу одягатися.
Безсонов вийшов у коридор, де пахло чадом і віяв сильний протяг. Ждати довелося довго. Він сидів на підвіконнику і курив; потім пішов у самий кінець коридора, де з маленької кухоньки чулися тихі голоси полового і двох покоївок, — вони пили чай, — і половий говорив:
— Завела про своє село. Теж Расєя. Багато ти розумієш. Походи вночі по номерах — от тобі і Расєя. Всі сволочі. Сволочі і паскудники.
— Говоріть акуратніше, Кузьмо Івановичу.
— Коли я при цих номерах вісімнадцять років знаходжусь, — значить, можу так говорити.
Безсонов повернувся назад. Двері в його номер були відчинені, кімната була порожня. На підлозі валявся його капелюх.
«Ну, що ж, тим краще», — подумав він і, позіхнувши, потягнувся, розправляючи кості.
Так почався новий день. Він відрізнявся від учорашнього тим, що зранку сильний вітер розірвав дощові хмари, погнав їх на північ і там збив у величезні побілілі купи. Мокре місто було залляте свіжими потоками сонячного світла. В ньому корчились, смажились, падали непритомними драглисті чудовиська, невловимі для ока, — нежиті, кашлі, погані хвороби, меланхолійні палички сухот, і навіть напівмістичні мікроби чорної неврастенії залітали за фіранки, в присмерк кімнат і вогких підвалів. По вулицях повівав вітрець. В будинках протирали шибки, відчиняли вікна. Двірники в синіх сорочках підмітали вулиці. На Невському розпусні дівчатка з зеленими личками пропонували прохожим букетики рясту, що пахнув дешевим одеколоном. У магазинах спішно прибирали все зимове, і, як перші квіти, з’явилися за вітринами весняні, веселенькі речі.
Тригодинні газети вийшли всі з заголовками: «Хай живе російська весна». І кілька віршиків були дуже двозначні. Словом, цензурі наставили носа.
І, нарешті, по місту, під свист і гутюкання хлопчаків, пройшли футуристи від групи «Центральна станція», їх було троє: Жиров, художник Валет і нікому тоді ще не відомий Аркадій Семисвєтов, величезний на зріст чолов’яга з кінським обличчям.
Футуристи були одягнені в короткі, без пояса, кофти з оранжевого оксамиту з чорними зигзагами і в циліндри. У кожного був монокль, і на щоці намальовані — риба, стріла і буква «Р». Годині о п’ятій пристав Литейної часті затримав їх і на візнику повіз в участок, щоб встановити особи.
Все місто було на вулицях. По Морській, по набережних і Кам’яноострівському рухалися блискотливі екіпажі й потоки людей. Багатьом, дуже багатьом здавалось, що сьогодні повинно трапитись щось незвичайне: або в Зимовому палаці підпишуть який-небудь маніфест, або висадять у повітря бомбою раду міністрів, або взагалі десь «почнеться».
Але залягли сині сутінки над містом, засвітились вогні вздовж вулиць і каналів, відбившися хисткими голками в в чорній воді, і з мостів Неви було видно за димарями суднобудівних заводів величезний захід сонця, димний і хмарний. І нічого не трапилось. Блиснув востаннє шпиль на Петропавловській фортеці, і день закінчився.
Безсонов багато й добре працював того дня. Освіжившись після сніданку сном, він довго читав Гете, і читання збудило його і схвилювало.
Він ходив вздовж книжкових шаф і думав уголос; на деякий час сідав до письмового стола і записував слова й рядки. Старенька нянька, що жила при його холостій квартирі, принесла фарфоровий кофейник, що парував моккою.
Безсонов переживав хороші хвилини. Він писав про те, що надходить ніч на Росію, розсувається завіса трагедії, і народ-богоносець чудесно, як у «Страшній помсті» козак, перетворюється на богоборця, надіває страшну личину. Готується всенародне здійснення Чорної відправи. Безодня розкрита. Порятунку нема.
Заплющуючи очі, він уявляв пустинні поля, хрести на могилах, розкидані вітром покрівлі і вдалині, за пагорками, заграви пожеж. Обхопивши обома руками голову, він думав, що любить саме такою цю країну, яку знав тільки з книг і картинок. Лоб його вкривався глибокими зморшками, серце було повне жаху передчуттів. Потім, тримаючи в пальцях запалену цигарку, він списував крупним почерком хрусткі чвертки паперу.