Даша почувала, як він впускає в неї голочки. В його словах була затягаюча мука…
— Тепер я тільки розхлюпаю дорогоцінне вино. Ви повинні зрозуміти, що це мені не важко зробити. Простягнути руку і взяти…
— Ні, ні, — швидко прошепотіла Даша.
— Ні, так. І ви це почуваєте. Нема солодшого гріха, як марнування. Розхлюпати. За цим ви і прийшли до мене. Розхлюпати чашу дівочого вина… Ви принесли її мені…
Він повільно зажмурився. Даша, не дихаючи, з жахом дивилася в його обличчя.
— Даріє Дмитрівно, дозвольте мені бути відвертим. Ви так схожі на вашу сестру, що в першу хвилину…
— Що? — крикнула Даша. — Що ви сказали?
Вона схопилася з крісла і спинилась перед ним. Безсонов не зрозумів і не так витлумачив це хвилювання. Він почував, що втрачає самовладання. Його ніздрі вдихали пахощі духів і той майже невловимий, але приголомшливий і різний для кожного запах жіночої шкіри.
— Це божевілля… Я знаю… Я не можу… — прошепотів він, відшукуючи її руку. Але Даша рвонулась і побігла. На порозі оглянулась дикими очима і зникла. Сильно грюкнули парадні двері. Безсонов повільно підійшов до стола і застукотів нігтями по кришталевій коробочці, беручи цигарку. Потім стиснув долонею очі, і з усією жахливою силою уяви відчув, що Білий орден, який готується до вирішальної боротьби, послав до нього цю палку, ніжну і спокусливу дівчину, щоб залучити його, навернути і врятувати. Але він уже безнадійно в руках Чорних, і тепер порятунку нема. Повільно, як отрута, що тече в крові, розпалювали його не насичена жадоба і жаль.
VIII
— Дашо, це ти? Можна. Увійди.
Катерина Дмитрівна стояла перед дзеркальною шафою, затягаючи корсет. До Даші вона усміхнулася неуважно, увесь час діловито повертаючись і переступаючи на килимі тугими туфельками. На ній була легка білизна, в стрічках і мереживах, гарні руки і плечі напудрені, волосся причесане пишною короною. Коло неї, на низенькому столику, стояла миска з гарячою водою: всюди — ножиці для нігтів, пилочки, олівчики, пуховки. Сьогодні був незаповнений вечір, і Катерина Дмитрівна «чистила пір’ячко», як це називалося вдома.
— Розумієш, — говорила вона, пристібаючи панчоху, — тепер перестають носити корсети з прямою планшеткою. Глднь, це — новий, від мадам Дюкле. Живіт набагато вільніший і навіть ледь-ледь окреслений. Тобі подобається?
— Ні, не подобається, — відповіла Даша. Вона спинилась коло стіни і заклала за спину руки. Катерина Дмитрівна здивовано звела брови:
— Справді не подобається? От досада. А в ньому так зручно.
— Що зручно, Катю?
— Може, тобі мережива не подобаються? Можна покласти інші. Все-таки дивно, — чому не подобається?
І вона знову повернулась і правим, і лівим боком перед дзеркалом. Даша сказала:
— Ти, будь ласка, не у мене питай, як подобаються твої корсети.
— Ну, Микола Іванович зовсім у цій справі нічого не розуміє.
— Микола Іванович теж тут ні до чого.
— Дашо, що з тобою?
Катерина Дмитрівна навіть трохи відкрила рота від здивовання. Тільки тепер вона помітила, що Даша ледве стримується, говорить крізь зуби, на щоках у неї гарячі плями.
— Мені здається, Катю, тобі б треба перестати крутитись перед дзеркалом.
— Але повинна ж я причепуритися.
— Для кого?
— Що ти, справді!.. Для самої себе.
— Брешеш.
Довго після цього обидві сестри мовчали. Катерина Дмитрівна зняла з спинки крісла верблюжий халатик на синьому шовку, одягла його і повільно зав’язала пояс. Даша уважно стежила за її рухами, потім промовила:
— Іди до Миколи Івановича і розкажи йому все чесно.
Катерина Дмитрівна не рухалась, перебираючи пояс.
Було видно, що в неї по горлу кілька разів прокотився клубочок, наче вона проковтнула щось.
— Дашо, ти що-небудь узнала? — спитала вона тихо.
— Я тільки що була у Безсонова. (Катерина Дмитрівна глянула невидющими очима і раптом страшенно зблідла, підняла плечі). Можеш не турбуватися, — зі мною там нічого не сталося. Він вчасно сказав мені… — Даша переступала з ноги на ногу: — Я давно догадувалась, що ти… саме з ним… Тільки надто все це було гидко, щоб вірити… Ти боялась і брехала. Так от, я в цій гидоті жити не хочу… Піди до чоловіка і все розкажи.
Даша не могла більше говорити, — сестра стояла перед нею, низько схиливши голову. Даша ждала всього, тільки не цієї винувато і покірно схиленої голови.
— Зараз піти? — спитала Катя.
— Так. Зараз же… Ти сама повинна зрозуміти…