Могил було тут розкидано чимало, а ця одна височіла, як горб. Може, в стародавні часи її насипали для ханської юрти, щоб з висоти далеко було видно незліченні табуни на степу. Може, в ще давніші часи під нею скіфи поховали свого вождя разом з конем і любимою жінкою, і зверху уклали рядами зрізані лозини, і поставили — вістрям до неба — величезний бронзовий меч, який вони визнавали за божество родючості і щастя.
Комісара Івана Гору на піднятих руках перенесли через річку, поклали зверху могили на весняну траву, причесали йому волосся і накрили його витягнуте тіло полковим прапором.
Ніч була тиха і ясна від місячного світла. В ногах комісара став з голою шаблею Іван Ілліч, в головах — комісар першої роти Бабушкін — петроградський комунар. Червоноармійці проходили по черзі мимо, — кожен брав гвинтівку на караул.
— Прощай, товаришу…
Коли попрощалися всі і треба було братися, щоб опустити комісара в яму, на могилу знову вибіг Латугін.
— Сьогодні, — крикнув він, — сьогодні смертельні вороги вбили нашого найкращого товариша… Він нас учив: для чого мені дана ця гвинтівка… Воювати правду! От для чого вона у мене в руці… І сам він був правдивий чоловік, корінний наш чоловік… Нас учив, — коли вже мама тебе породила, запищав ти на світі на цьому, — іншого діла для тебе нема: воюй правду… Я прошу командира полку і комісара Бабушкіна прийняти від мене заяву в партію. Кажу це по совісті, над цим тілом, над прапором…
Комісара поховали. Пізно вночі Даша викликала Івана Ілліча з землянки і сказала, хрустячи пальцями:
— Піди ти до неї, будь ласка, відведи ти її.
Вона повела Івана Ілліча до могили. Ніч потемніла перед світанком, місяць зайшов, степовий вітрець посвистував коло вуха.
— Ми з Онисею перемучились, вона нічого не слухає…
На могилі коло засипаної ями Івана Гори сиділа Горпина, похмуро схиливши голову, шапка і гвинтівка лежали коло неї. Осторонь сиділа Онися.
— Вона, як кам’яна, головне — одірвати її, відвести, — прошепотіла Даша і підійшла до Горпини, — Бачиш, командир полку теж тебе просить.
Горпина не підвела голови. Що людські слова, що вітер над могилою — однаково для неї летіли мимо. Онися, що й досі сиділа осторонь, схилилась лицем у коліна. Іван Ілліч покашляв, сказав:
— Не годиться так, Горпино, скоро розвиднятись почне, ми всі підемо на той бік, що ж, — одна залишишся… Не гаразд…
Не підводячи голови, Горпина пробурчала глухо:
— Тоді його не покинула, тепер — тим більше… Куди я піду?
Даша знову прошепотіла, показуючи собі на лоб:
— Розумієш, помутилося у неї в голові…
— Гапо, давай поміркуємо. — Іван Ілліч присів коло неї. — Гапо, ти не хочеш від нього відходити… То хіба це тільки й залишилось від Івана Степановича? Він у пам’яті нашій житиме, запалюватиме нас… Зрозумій це, Гапо, ти — його дружина. А в тобі ще — плоть його жива зріє…
Горпина підняла руки, стиснула їх перед обличчям і опустила.
— Ти нам тепер подвійно дорога. Дитя твоє всиновить полк, подумай, який ти несеш обов’язок. — Він погладив Д по волоссю. — Візьми гвинтівку, ходімо…
Горпина гірко покивала головою до того місця, коло якого сиділа цілу ніч. Встала, взяла гвинтівку й шапку і пішла з могили.
Криваві бої на Маничі тривали до середини травня і затихли. Генерал Денікін, роздосадуваний марними зусиллями Кутепова прорвати фронт Десятої армії і надзвичайно великими втратами, викликав його в Катеринодар. У себе в кабінеті, в присутності погордливого, зневажливого Романовського, — несправедливо, кидаючи товстий олівець на папери, що лежали перед ним, — Антон Іванович говорив підвищеним тоном:
— Кінець кінцем ми воюємо чи ми влаштовуємо циркові вистави для панів союзників? Ми не гладіатори, ваше превосходительство! До чого все це молодецтво? Скандал! Абсолютно некультурна операція, партизанщина якась!
Кутепов добре знав Денікіна і розумів, чого він так кипить. Він мовчав, похмуро — скоса — дивлячись на маленький букетик квітів поруч з чорнильницею.
— Ось, прочитайте, порадуйтесь, — Денікін узяв верхній аркуш з пачки паперів. — Фронт Дев’ятої червоної армії прорваний з мізерними втратами для нас, прорваний блискуче… Ми вступили в район козачого повстання. Очевидно, цими днями займемо станицю Вешенську… Але операції на Дінці могли б уже вилитися в широкий наступ, — коли б ми не зв’язали тут, на Маничі, стільки наших сил. Мені соромно, панове, за нашу стратегію… Весь світ дивиться на нас… Там вони дуже вразливі, будьте певні… Прошу вас сюди..»