— Ви й досі тут? Я вашу справу знаю. Покажіть, які там у вас довідочки…
Стоячи під червонуватою лампочкою, він переглядав документи. Катя довірливо дивилась на його насмішкувате, сильне, гарне обличчя.
— Сволочі, — сказав він, — саботажники, падлюки… Завтра раненько приходьте до мене в міський комітет, влаштуємо, щось придумаємо… Ну, будьте здорові.
Через цього чоловіка Катя одержала зі складів шпалери, олівці і цілком — реквізовану у одного естета цукрозаводчика — бібліотеку, наполовину французькою мовою. Найбільш стомлюючою, мабуть, була подорож назад з цими скарбами в товарному вагоні, куди на кожній зупинці вривалися бородаті, страшноокі чоловіки з мішками і збудоражені жінки, роздуті, як корови, від усякого їстівного добра, прихованого у них під кацавейками і під спідницями.
Виявилось, що у Каті є сяка-така сила. Не таке вже вона безпомічне кошеня, — з тендітною спинкою і гарненькими оченятами, — що муркоче на чужих постелях.
Сила у неї знайшлася того вечора, коли Олексій невдало оголосив її своєю нареченою. Катя заглянула тоді у приготовлений їй добробут сільської крамарки і поточилась назад, так само, як спиниться і з огидою здригнеться людина, побачивши на шляху своєму викопану могилу. Могилою здалися їй налиті горілкою, жадібні очі Олексія — хазяїна, чоловіка! В Каті все збурилось, збунтувалось, і було це для неї самої несподівано й радісно, як відчуття сили після довгої хвороби. Так само несподівано вона вирішила втекти в Москву, — коли потепліє. У неї знайшлася й хитрість, щоб усе це приховати. Олексій і Мотрона тільки помічали, що вона повеселішала: працює і наспівує.
Олексій щоразу тепер за обідом і за вечерею (іншим часом його вдома й не бачили) підморгував: «Дівочиться наша…» Він теж ходив веселий: добився дозволу сільського сходу, ламав флігель на князівській садибі і возив дерево та цеглу до себе на подвір’я.
На початку січня, коли Червона Армія взяла Київ, через село Володимирське пройшла військова частина, і Олексій на мітингу перший кричав за Ради. Але незабаром справа обернулася інакше.
В селі з’явився товариш Яків. Він реквізував добрий будинок у попа, виселивши його з попадею в невеличку лазню. Скликав мітинг і поставив питання так: «Релігія — опіум для народу. Хто проти закриття церкви, той — проти Радянської влади…» — і тут же, нікому не давши слова, проголосував і церкву запечатав. Після цього почав відшаровувати батраків, безкінних незаможників і незаможниць — а їх було чоловік сорок на селі — від решти селян. З цих сорока організував комітет бідноти. Збираючи їх у попівському будинку, говорив з напористою злістю:
— Російський мужик є темний звір. Прожив він тисячу років у гною — нічого у нього, крім тупої злості й жадібності, за душею нема й бути не може. Мужикові ми не віримо і ніколи йому не повіримо. Ми щадимо його, поки він наш попутник, але скоро щадити перестанемо. Ви — сільський пролетаріат — повинні міцно взяти владу, повинні допомогти нам надламати крила у мужика.
Яків налякав усе село, навіть і членів комітету. На селі відоме кожне сказане слово, і пішов шепіт по дворах:
«Нащо він так говорить? Які ж ми звірі, здається, росіяни, у себе на батьківщині живемо, — і от нам вірити не можна… Та як же це так — гамузом усім крила ламати? Ламай Альошці Красильникову, — він бандит… Ламай Кондратенкову, Ничипорову, — відомі кровопивці, правильно… А мені за мою солону сорочку ламати крила? Е, ні, тут щось не те, помилка…» А інші говорили: «Матінко моя, он вона яка Радянська влада!..»
Коли Яків виходив з двору в якій-небудь своїй недобрій справі, невмитий, давно небритий, в подертій солдатській шинелі і в картузі з відірваним козирком, але, між іншим, в добрих чоботях та, кажуть, і під шинелиною одягнений добре, — з усіх вікон стежили за ним, — селяни хитали головами у великому збентеженні, ждали: що воно буде далі?
В березні, коли тільки-но почали вивозити гній у поле, Яків скликав загальні збори і, знову погрожуючи обвинуваченням у контрреволюції, зажадав поголовного перепису всіх коней, реквізиції кінських лишків і негайного створення в князівській садибі комунального господарства… Зірвав вивезення гною і весняну оранку, невмитий чорт!
Незабаром після цього на село приїхав продзагін. Зразу стало відомо, що Яків подав їм такі списки хлібних лишків, що продзагінники, кажуть, руками розвели. Яків сам з понятими пішов по подвір’ях, позначаючи крейдою на воротях — скільки тут брати зерна…
«Та зроду я цих пудів не бачив!» — кричав хазяїн, намагаючись стерти рукавом написане. Яків говорив продзагінникам: «Копайте у нього під помостом…» Хазяїнові страшно було перед Яковом хреститися, — з слізьми дер кожушка на собі: «Та нема ж там, їй-богу…» Яків наказував: «Ламай у нього піч, під піччю заховано…»