Вона довго ждала на задньому ганку, коли в попівському будинку прокинуться. Нарешті вийшов Яків з помийним відром, вихлюпнув його на купу брудного снігу і сказав Каті:
— А я оце хотів посилати за вами… Ходім…
Він повів Катю в будинок, запропонував їй сісти і деякий час рився в шухляді стола.
— Вашого чоловіка, чи як він там вам доводиться, ми розстріляємо.
— Він мені не чоловік, ніхто, — швидко відповіла Катя. — Я прошу тільки — дайте мені можливість виїхати звідси. Я хочу в Москву…
— «Я хочу в Москву», — насмішкувато повторив Яків. — А я хочу врятувати вас від розстрілу.
Катя просиділа у нього до вечора: розказала все про себе, про свої відносини з Олексієм. Час від часу Яків виходив надовго, — повертався, розсідався, закурював.
— За інструкцією Наркомосу, — сказав він, — в селі треба відновити школу. Не дуже ви підходите, але в крайньому разі — спробуємо… Другий ваш обов’язок — повідомляти мене про все, що робиться на селі. Про подробиці цієї кореспонденції умовимось після. Попереджаю: якщо почнете базікати про це, будете покарані жорстоко. Про Москву поки що раджу забути.
Так, несподівано, Катя стала вчителькою. їй відвели маленьку порожню хатину коло школи. Дідок-учитель, що був тут, помер, ще в листопаді від запалення легень; петлюрівці, які один час займали школу під військову частину, забрали на цигарки всі книжки й зошити, навіть географічну карту. Катя не знала, з чого й почати, — і пішла за порадою до Якова. Але його на селі вже не було. Раптом, так само, як був з’явився, він виїхав, одержавши якусь телеграму з гінцем, — встиг сказати тільки дідові Опанасові, який вештався тепер коло комітету бідноти, боячись втратити свій вплив:
— Передай товаришам, — поблажок мужичкам — ні-ні, ніяких. Повернуся, — перевірю…
Коли Яків виїхав, на селі стало тихо. Селяни, приходячи до попівського будинку посидіти на ганку, говорили комітетчикам:
— Натворили ви ділов, товариші, як же будете відповідати?.. Ай, ай…
Комітетчики й самі розуміли, що «ай, ай» і на селі тихо тільки ззовні. Яків не повертався. Пройшла чутка про Олексія Красильникова, нібито він зібрав у повіті загін і перекинувся до отамана Григор’єва. А незабаром усе село заговорило про цього Григор’єва, який випустив універсал і пішов громити радянські міста. Знову стали ждати змін.
У сільраді Каті обіцяли дечим допомогти: полагодити печі, повставляти шибки. Катя сама вимила в школі підлоги й вікна, разставила покалічені парти. Вона була сумлінна жінка і вечорами сама у себе в хатині плакала, бо їй було соромно обманювати дітей. Чого вона могла навчити їх — без книжок, без зошитів? Які могла викладати правила, коли всю себе вважала неправильною… І от, вранці біля школи залунали веселі голоси хлопчиків і дівчаток. їй довелся зібрати все самовладання. Волосся вона гладенько зачесала і зав’язала тугим вузлом, руки чисто- вимила. Відчинила шкільні двері, усміхнулась і сказала маленьким хлопчикам і дівчаткам, що позадирали до неї кирпаті носики:
— Здрастуйте, діти…
— Здрастуйте, Катерино Дмитрівно… — закричали вони так чисто, дзвінко, весело, що у неї раптом стало молодо на серці. Вона розсадовила дітей по партах, сіла на кафедру, підняла вказівний палець і сказала:
— Діти, поки у нас немає книжок і зошитів і нема чим писати, я буду вам розказувати, а ви, якщо чогось не зрозумієте, то перепитуйте… Сьогодні ми почнемо з Рюрика, Синьоуса і Трувора.
Господарство у Каті було зовсім мізерне. З Олексієвого двору вона нічого не захотіла брати, та й тяжко їй було зустрічатися із змарнілою, похмурою Мотроною. В Катиній хатині лежав віник коло порога, на припічку — два череп’яні горшки та в сінях стара дерев’яна діжечка з водою. Втіхою був маленький садочок, обгороджений плотом, — дві черешні, яблуня, агрус. За плотом починалось поле.
Коли зацвіли вишні, Катя відчула, що їй наче сімнадцять років.
В садочку вона звичайно готувалась до уроків, читала французькі романи з бібліотеки цукрозаводчика і часто згадувала Париж в голубому серпанку минулих років. Тоді — в чотирнадцятому році — вона жила в передмісті Парижа, в напівмансардній квартирі з балконом, що звисав над тихою вузенькою вулицею, над дахом невеличкого будиночка, в якому колись жив Бальзак. Вікна його кабінету виходили не на вулицю, а в сади, що спускалися до Сени. В його часи тут була глушина. Коли з боку вулиці з’являлись кредитори, він нишком утікав від них через сади на Сену. Тепер сади належали якійсь багатій американці, і там вечорами, коли Катя виходила ка балкон, кричали павичі різкими весняними голосами, і Каті, що приїхала в Париж після розриву з чоловіком, — в журбі, в самотині, — здавалось, що життя вже скінчене.