Діти полюбили Катю, на уроках дуже уважно слухали її оповідання з російської історії, схожі на казки. Звичайно, задачі з арифметики, таблиця множення і диктанти були трудною справою для дітей і для самої Каті, але спільними зусиллями справлялись. На селі тепер до неї ставились набагато краще, — всі знали про те, як Олексій мало не вбив її. Жінки приносили хто молочка, хто яєчок, хто хліба. Що принесуть, те Катя і їла.
Сидячи під старою, оброслою мохом яблунею, Катя виправляла зошити. За низеньким, теж старим, плотом давно вже хлипав маленький хлопчик.
— Тьотя Катя, я більше не буду.
— Ні, Іван Гавриков, я на тебе сердита, і я з тобою два дні не розмовляю.
Іван Гавриков — з голубими невинними очима — був неймовірний пустун. На уроках він тягав дівчат за коси; коли йому за це дорікали, він ніби засинав і звалювався під парту, — не можна навіть описати всіх його пустощів.
— Ні, ні, Гавриков, я прекрасно бачу, що ти не каєшся, а прийшов сюди тільки тому, що тобі нічого робити…
— Їй-бо, присяй-бо, більше не буду.
В хату з вулиці хтось увійшов, і голос Мотрони покликав Катю. іЦо їй було потрібно? Катя швидко простила Гаврикова й пішла до хати. Мотрона зустріла її пильним, недобрим поглядом.
— Чула? Олексій близько… Катерино, не хочу я цього більше, не під масть ти нам… Однаково — уб’є він тебе… Звіром він став, скільки крові ллє! Ти за все винна… Один чоловік от тільки що розказував — Олексій іде сюди на тачанках… Катерино, виїжджай звідси… Підводу тобі дам і грошей дам…
Поки Вадим Петрович лежав у харківському госпіталі, часу для всяких думок було досить. Отже, він опинився по цей бік вогненного кордону. Цей новий світ був зовні непривабливий: нетоплена палата, за вікнами йде мокрий сніг, погана їжа — сірий супчик з воблою — і буденні розмови хворих про їжу, махорку, про температуру, про головного лікаря. Жодного слова про невідоме майбутнє, куди прагнула Росія, про події, які потрясали її, про нескінченну криваву боротьбу, учасники якої — ці хворі й поранені люди з бритими головами, в байкових несвіжих халатах — то спали цілими днями, то тут же, на ліжку, грали в саморобні шашки, то хто-небудь стиха заводив тужливу пісню.
Вадима Петровича не цуралися, але й не вважали його за свого. А йому хоч говори з самим собою — стільки набралося у нього непродуманого й невирішеного, і стільки спогадів обривалось, як книга, де вирвана сторінка в найцікавішому місті. Вадим Петрович прийняв без вагання цей новий світ, тому що це діялось з його батьківщиною. Тепер треба було все зрозуміти, все усвідомити.
Одного разу головний лікар приніс йому московські газети. Вадим Петрович прочитав їх зовсім іншими очима — не так, як бувало, заздалегідь злісно знущаючись… Російська революція перекидалася в Угорщину, в Німеччину, в Італію. Газетні рядки були насичені сміливістю, впертістю, оптимізмом. Росія, роздавлена війною, розривана міжусобицею, заздалегідь поділена між великими державами, береться керувати світовою політикою, стає грізною силою.
Він починав розуміти буденний спокій товаришів у сірих халатах, — вони знали, яка справа зроблена, вони попрацювали… їх спокій — багатовіковий, важкорукий, важконогий, багатодумний — витримав п’ять століть, а вже, господи, чого тільки не було… Дивна й особлива історія російського народу, Російської держави. Величезні й неоформлені ідеї шумують у ній з століття в століття, ідеї світової величі і правдивого життя. Здійснюються небувалі і сміливі починання, які бентежать європейський світ, і Європа з острахом і обуренням вдивляється в це східне чудище, і кволе, і могутнє, і злиденне, і незмірно багате, що народжує з темних надр своїх цілі заграви вселюдських ідей і задумів…
І нарешті Росія, сама Росія, обирає новий, ніким ніколи не пробуваний шлях, і з перших же кроків чути її ходу по світу…
Зрозуміло, що з такими думками Вадимові Петровичу було однаково — які там брудні струмки за вікнами гонять на вулиці березневий сніг і плентається похмурий і незадоволений радянський службовець з торбою на продукти і бляшанкою на гас за плечима, в розкислих черевиках — засідати в одній з численних колегій; було однаково — який ковтати суп, з якими риб’ячими очима. Йому не терпілось якнайшвидше самому почати підсобляти цій справі.
Україна очищалась від петлюрівців. Недавно був взятий Червоною Армією Катеринослав. Петлюра ще чіплявся за Білу Церкву, але звідти його нарешті вибили, і він з залишками куренів вийшов за кордон, в Галичину. Попереду наступаючих військ Червоної Армії котився широкий вал партизанських повстань. їх розмах трудно було врахувати, трудно було ними керувати. Вони спалахували, як пожежі, по селах і волостях, що роздиралися жорстокою боротьбою малоземельного селянства з міцним куркульством. І ті, і другі виставляли загони, що зіштовхувалися між собою з усією люттю — кінні й піші — в кривавих битвах. Всюди нишпорили, маскуючись і провокуючи, таємні агенти — петлюрівські, денікінські й польські, і ще більше темних і прихованих організацій. Радянська влада була по містах та по магістралях залізниць, а за ними по боках, — куди міг долетіти снаряд з бронепоїзда, — бушувала війна.