— Моє село… Бабуся, бувало, зачує, гуде пароплав, — непосидюща була старенька, — зараз мені слив у кошик, груш, горіхів, і жене на пристань торгувати… Ну — купця з мене не вийшло…
— А у мене бабуся до-обренька була, — сказав Чугай, — все по святих місцях ходила, до десяти років мене з собою брала — старцювати…
Нарком військ, не слухаючи його:
— Потім уже віддали мене в кузню — підмайстром, вона й тепер, мабуть; стоїть, 9ц грнижче дзвіниці». Досі люблю запах деревного вугілля, чаду, коли мені потилицю набили добре, я й подався в Київ, у паровозне депо, — от як було… А потім уже — в Харків, на механічний.
Чугай, не слухаючи його:
— Майстер я був гугнявити на церковній паперті. Роздряпнеш собі що-небудь, морду кров’ю вимажеш, очі під лоба — і давай лазаря… Потім з бабусею, бувало, бійка у нас за копійки. — Чугай повторив, уже неуважно: — Значить, бійка у нас з бабусею…
Він дивився на берег, що випинався мисом, коло якого Дніпро завертав до лугового розливу. Опуклі очі Чугая напружувались. Він прибив долонею шапочку з стрічками і швидко пішов до капітанського містка:
— Ей, папаша, — крикнув він до капітана — сухенького старичка з висячими вусами, — держи далі до лугового боку!
— Не можна, товариші, ідемо фарватером, а там же обмілина…
— Давай, давай не фарватером! — Чугай ляпнув себе по кобурі. — Давай крутіше!..
Пароплав обходив мис, і потроху відкривалося на пологому березі велике село з високою дзвіницею, вітряками, білими хатами і свіжою зеленню низеньких, пишних садів.
— Бачите, он збоку, — ледве видно, — хатина, там я й народився, — говорив нарком військ Рощину.
Чугай крикнув серйозно:
— Давай, заразо, крутіше, ліво руля!
На березі стояло багато возів, коло берега — багато човнів, до них товпились люди, стрибаючи в човни, і на одному вже поквапливо гребли. Чугай у розмаяному бушлаті бігом по трапу спустився на палубу. І майже одночасно ляснули постріли з берега і з човнів по пароплаву, і — з пароплава заторохтіли кулемети. З пливучого човна в воду посипались люди. Юрба на березі заметушилася, кидаючись по тачанках, і вони вскачки, здіймаючи пил, поскакали вгору широкою вулицею. Загудів і задзвонив на сполох дзвін на дзвіниці.
Стрільба і втеча тривали всього кілька хвилин. Берег спорожнів. Чугай, весело поблискуючи опуклими очима, піднявся по трапу.
— Зелений! Ну й сукин же син, прорвався-таки! От, Вадиме Петровичу, тобі й план оточення! Що ж, нарком, десант треба висаджувати…
Банда Зеленого металася в оточенні, як зграя вовків, була нарешті притиснена до залізничного насипу під вогонь бронепоїзда і знищена в густій ліщині, куди кинулись на прорив бандитські тачанки. Все заросле поле було там заздалегідь перекопане, — четверики запінених коней під кулями і гранатами вилітали з ліщини, задні врізувались у вози, ламаючи і перекидаючи їх. Бандити кидались по кущах, де їх ждала смерть, — ніхто з них і не пробував благати про пощаду.
Отамана Зеленого взяли під купою торішнього хворосту; коли його витягли звідти за ноги, курсанти здивувалися — думали: велетень який-небудь страховинний, виявилось — щуплий, миршавий, плюнути нема на що, тільки бігаючі очиці — безбарвні, ненависні — виказували його вовчу породу. Йому скрутили руки, ноги, щоб живим доставити в Київ.
Один загін з його банди все-таки прорвався стороною і втік на схід. В погоню за ним нарком військ послав кавалерійський полк на триста шабель з Чугаєм і Рощиним. Почалася довга й обережна погоня. Бандити на хуторах змінювали коней, червоні йшли на беззмінних, по сліду. Виявилось, що бандити прямують на село Володимирське. Про це розказували селяни в одному селі, де у них за добу до того бандити реквізували коней і пограбували, — що могли взяти похапцем.
— Та вже кінчили б ви їх, товариші, швидше, бо, правду кажучи, нам страх як набридли воєнні дії, — говорили селяни Чугаю і Рощину біля колодязя, де кавалеристи напували коней. — Отамана їхнього ми добре знаємо: він з села Володимирського, Альошка Красильников, правильний був чоловік, нічого не скажеш, але розбестився, такий, сатана, став шалений…
Так Вадим Петрович напав несподівано на слід Олексія, за яким гнався другий тиждень, на слід Каті. Було чого йому збентежитись: від Каті відділяв його один денний перехід. Якою знайде її? Замученою, невпізнанною? — такою, що лише мовчки пригорнути її сиву голову до грудей… Сиву, сиву… «Ну от, Катю, тепер — відпочинеш, будемо жити, треба жити…» Ні, ні, неможливо, — покірною дружиною Олексія вона не стала!.. А певніше — в кінці денного переходу кінь його спиниться біля Катиної могили… І, може, так краще для неї… Катин образ залишиться незайманим, неспоганеним…