Полк швидко йшов курним шляхом. Вадим Петрович погойдувався в сідлі. Образ Каті плутався і стирався в його суворій пам’яті. Якою знайде її, — такою і прийме в своє життя.
В селі Володимирському ще диміли спалені хати, ще з острахом діти приходили дивитись на калюжі крові, не запорошені попелом, ще ховалися по чужих подвір’ях тремтячі, розпухлі від сліз жінки, коли Чугай і Рощин з двох кінців двома лавами увірвалися в село. Але Красильникова там уже не було. Хтось попередив його, і він, після розправи з комітетчиками, зарубавши шаблями сімнадцять чоловік і вісімнадцятого діда Опанаса, — цього вже просто з пустощів, — втік із своїми бандитами за якихось півгодини до появи червоних.
Селяни такі були злі на нього, що збіглися мало не всім селом, обступивши кіннотників, під якими хиталися коні.
— Доженіть його, — кричали, — вбийте Альошку, в нього сил небагато, у нього патронів нема. Він далеко не втік, ми знаємо, куди вони, сволочі, втекли. Ви їх голими руками візьмете.
— А що, громадяни товариші, — спитав Чугай, — дасте нам свіжих коней?
— Дамо… Для цього — дамо.
— Скільки?
— З півсотні наберемо… Своїх ви у нас залишіть, потім обміняємо… їй-богу, адже він нам жити не дасть.
Поки бігали за кіньми та пересідлували, Вадим Петрович, розминаючи ноги, підійшов до жінок. Вони, бачачи, що людина щось хоче спитати, приступили ближче.
— Красильникова я знав ще в германську війну, — сказав він. — Брат у нього був жонатий, а сам він, здається, був не жонатий. Як він тепер? Сімейний?
Жінки, не розуміючи ще, до чого він хилить, охоче заговорили:
— Жонатий, жонатий…
— Та який він жонатий! Не жінка вона йому…
— Ну, жив просто з нею…
— І не так… Товаришу військовий, я тобі розкажу… Виграв він цю жінку в карти у Махна і привіз її сюди, хотів з нею одружитися… Вона, звісно, каже йому, женись, тільки жити по-мужицьки я не звикла… Бо сама вона з панів, вродлива, молода… А обійстя у Альошки ще минулої осені німці спалили… От він і почав будуватися… А тут ще пішли ці діла з Яковом…
Третя жінка, ще більш поінформована, протовпилась до Вадима Петровича:
— Слухай, бив він її, так бив, товаришу командир, та не вдалося йому, окаянному чортові, її вбити… З березня місяця вона у нас вчителькою…
— Так, так, — промовив Вадим Петрович, покашлюючи, — що ж, вона й зараз тут, на селі?
Жінки стали поглядати одна на одну. Тоді четверта, яка тільки що підійшла:
— Вивіз він її, в тачанці під сіном, живу, мертву, — не знаємо…
Маленький хлопчик, що дивився зачарованими очима на Рощина, — на шаблю з мідною рукояткою, на запорошені чоботи з шпорами, на великого годинника на руці, на револьвер з шнуром, — мало не падаючи назад, щоб побачити його обличчя, сказав грубим голосом:
— Дядечку, брешуть вони. Вони про тьотю Катю нічого не знають. Я все знаю.
Худенька, з болячкою на губі, некрасива дівчинка, що стояла за його спиною, сказала:
— Дядечку, ви йому вірте, цей хлопчик усе знав.
— Ну, що ти знаєш?
— Тьотю Катю Мотрона на станцію завезла. Тьотя Катя не хотіла їхати та як заплаче, а Мотрона — теж як заплаче… Потім тьотя Катя мені сказала: «Я повернусь, скажи дітям…» Альошка на тачанках в село в’їжджає, а Мотрона з тьотею Катею з другого кінця виїхали!.. Як вони на гору виїхали, так з воза мене й зігнали…
— По конях!.. — крикнув Чугай.
Вадиму Петровичу не вдалося дослухати. Загін на свіжих конях, з кулеметними тачанками вирушив з села. Поруч з Чугаєм і Рощиним скакав, підкидаючи лікті, низенький чорний чоловік з тих, кому весь цей день довелося просидіти в колодязі по пуп у воді й болоті. Він так і виліз охляп на коня, весь зашкарублий, у подертій сорочці, босоніж, із скуйовдженою бородою. Він повів загін в обхід до дубового лісу, куди бандитам була одна дорога в цих місцях.
Туди встигли ще завидна й почали обступати ліс, залишаючи один вільний вихід бандитам, — в засаду. Низьке сонце з-під глянсового листя пробивалося між кривими стовбурами, кінь під Вадимом Петровичем ішов неспокійно, мотав головою, спинявся, покусював себе за коліна, бив задньою ногою по череву. Він нарешті кинув повід і тримав карабін обома руками напоготові, Сонячне