Ш
проміння з хмарами комарів, що золотилися в ньому, рябило і смужило ліс, — трудно було що-небудь розглядіти попереду і збоку від себе, де — праворуч і ліворуч — рідким ланцюжком, обережно похрускуючи сушняком, пробиралися спішені курсанти крізь пагінки й високу папороть.
Десь тут, як попереджав провідник, мала бути лісникова сторожка й дорога, якою бандити тільки й могли проникнути в лісову гущавину. Порослий мохом дах, що осів сідлом, показався несподівано за кілька кроків. Вадим Петрович зупинився, придивляючись з-за густих заростей. Неголосно посвистав. Дужче й ближче затріщав сушняк під ногами курсантів. Він знову рушив конем, проїхав крізь кущі й побачив занедбану сторожку, — на невеликій галявині коло неї стояло кілька розпряжених тачанок, валялося якесь манаття й ганчір’я. Бандити звідси пішли.
Вадим Петрович, тримаючи напоготові карабін, обережно почав об’їжджати сторожку. Олексій Красильников так само обережно задкував поперед нього від одного рогу до другого, маючи намір заволодіти конем цього вершника. Рощин, озираючись, спинився коло бічної стіни, Олексій — коло передньої, з вибитим вікном і зірваними дверима. Щоб усе зробити без галасу, він тримав тільки ножа напоготові. Коли Рощин виїхав з-за рогу, Олексій з ножем кинувся на нього, але Рощин встиг загородитися карабіном. Олексій, одскочивши, сильно вдарився спиною об стіну сторожки. Ніж у нього випав, він дивився на Вадима Петровича, на ожилого мерця. Заверещав від забобонного жаху і, нагнувшись, побіг, безладно махаючи руками.
— Олексію, — крикнув Рощин, шарпнув повід і поскакав за ним. Олексій раптом, добігши до дерева, вхопився за нього, обняв, притулився обличчям до дубового стовбура. Спина його здригалася. Рощин на ходу зіскочив з сідла і майже впритул почав стріляти в Олексієву широку спину.
— Тут вона жила?
— Ага.
Рощин, нахилившись, переступив через поріг у скособочену хатину, з одним віконцем, таким низеньким, що лопухи знадвору зовсім закрили його. В зеленуватому світлі коло віконця, на столі, теж маленькому й низенькому, лежали зошити, зшиті з шпалер, і кілька книжок.
Один із зошитів був розгорнений, і біля нього — пляшечка з чорнилом і перо. Значить, Катя встигла тільки вибігти. Він присів навпочіпки перед столом. Маленький хлопчик, тихенько прикривши рота рукою, почав давитися сміхом і вказувати очима Рощину на піч.
В челюстях печі, на припічку, сиділо галченя, з круглими, дурними очима, — мабуть, впало з комина, де було гніздо. Побачивши, що на нього звернули увагу, галченя, допомагаючи собі крильми, боком пострибало в піч.
— Їх там чотири штуки, — сказав хлопчик, — я вже їх переловлю…
Перебираючи те, що лежало на столі, Вадим Петрович знайшов Катин шкільний щоденник, де вона записувала уроки й деякі особливі пригоди. Майже кожен денний запис кінчався: «Іван Гавриков знову пустував…» Або: «Даю собі слово честі три дні не розмовляти з Іваном Гавриковим…» Або: «Іван Гавриков знову ходив по самому краю даху, щоб налякати дівчаток. Я просто в розпачі…»
— Хто це Іван Гавриков? — спитав Рощин.
— Я.
— Чого ж ти пустуєш, прикрості чиниш Катерині Дмитрівні?
Іван Гавриков тяжко зітхнув, голубі очі його стали зовсім невинними.
— Доводиться… Я вчусь добре. Ти подивись у дівчат краснопис: тин — палиці. Ось мій зошит. От здивуєшся. Таблицю множення всю знаю, хочеш — спитай? — Він з усієї сили зажмурився.
— Вірю, вірю.
Вадим Петрович сів на долівку, підібгавши ноги, продовжував перегортати щоденник. В ньому ані слова не було про себе. Але з кожної сторінки ніби піднімалась до нього Катина вічна юність, довірлива й чиста ніжність. І він бачив її руки з голубуватими жилками, її теплі, ясні очі…
— Дев'ять по дев’ять — вісімдесят один, що, хіба не так? — сказав Іван Гавриков.
— Молодець, молодець… Слухай, вона тобі нічого не сказала — куди поїхала?
— В Київ.
— Ти не брешеш?
— Дуже мені потрібно брехати.
— У неї, — може, ти знаєш, — де-небудь ще заховані листи, зошити?.
— Всі тут, Я й ці сьогодні додому візьму, вона наказувала: як свого ока, пильнуй зошити, а то чоловіки знову покурять.
На останній сторінці щоденника він прочитав:
«… Я чомусь вірю, що ти жива і ми зустрінемось коли-небудь… Ти уявляєш — я вийшла з довгої, довгої ночі… Мені хочеться розказати тобі про маленький світ, в якому я живу. Пташки за вікном мене будять. Я йду на річку купатися. Потім, по дорозі, я п’ю молоко у тітки Гафії, — я їй винна вже карбованець шістдесят копійок, але вона зажде. Потім приходять діти, і ми вчимося. Нам ніщо не заважає, у нас немає ніякого клопоту. Виявляється — людині зовсім не те потрібно, що нам здавалося потрібним і без чого ми не могли жити… Прямо соромно сказати — мені наче знову сімнадцять років, — я знаю, Дашенько, ти зрозумієш, про що я хочу сказати… Мені тільки часом завдає прикрості мій найлюбиміший хлопчик, Іван Гавриков… Він надзвичайно…»