На цьому лист обривався, тому що не вистачило більше місця в зошиті. Вадим Петрович підтягнув Івана Гаврикова, поставив його у себе між колінами.
— Ну? Що тобі подарувати?
— Патрон.
— Порожнього у мене нема…
— А ти вистріли, ходім на двір.
Вадим Петрович устав з долівки, склав зошит і почав засувати його за гімнастерку.
— Цього зошита, Іване, я візьму.
— Ні, вона буде лаяти.
— Я тьотю Катю скоро побачу і скажу їй, що взяв… Ходімо на двір — стріляти…
XVIII
Сонце в безвітрі палило безлюдні вулиці Царицина, де коло під’їздів з навстіж відчиненими дверима лежали купи сміття. Обивателі поховалися. Лише на спусках до Волги гуркотіли вскачки ломові візники з казенним майном і архівами установ. Місто доживало останні години. На підступах до нього Десята армія, дуже поріділа після Маничу, ледве стримувала натиск свіжої Північнокавказької армії генерала Врангеля.
Ще працювала телефонна станція, але в місті вже не було ні води, ні електрики. Заводи спинилися. Все, що можна було вивезти з них, було відгвинчене, зняте, розібране й вивезене на пристані. В робітничих слободах залишились тільки малі та старі. Царицинський пролетаріат, який за ці десять місяців приніс величезні жертви на оборону міста, не ждав пощади від білих, — ті, хто ще міг, билися в армії, інші виїжджали на дахах вагонів, на палубах і в трюмах пароплавів. Люди втікали на північ — світ за очі. Догоряли на березі Волги склади дерева. Все виразніше й ближче чувся гуркіт гармат.
Все життя міста зосередилось на вокзалах та на пристанях. Берег Волги був завалений мішками, ящиками, частинами машин і верстатів, — сотні людей, обливаючись потом, з криками і лайкою тягали все це й несли по сходнях на судна. Тисячі людей, ждучи вантаження, стояли в тісних чергах або, мовчазні, голодні, лежали на березі, дивлячись крізь непорушну запону пилу на маслянисту воду, що виблискувала під сонцем. Широка Волга в кінці червня обміліла так, що непомітно присунулась з того боку піщана мілина, де ходили голяком, купались якісь люди. Купались і по цей бік між конторками, серед плаваючого сміття в теплій воді. Але навіть від ріки не віяло прохолодою.
Один по одному до пристаней підчалювали обдерті і брудні пароплави, з них лунали маячні крики. Палуби були переповнені біженцями й червоноармійцями, — живими серед трупів і висипнотифозних, що стогнали, бурмотіли, біснувались в гарячці. Десятки пароплавів і буксирів, ждучи розвантаження й навантаження, терлися бортами об борти, гуділи хрипко. Всі вони прибули знизу, з Астрахані і з Чорного Яру.
Обсипані вапном санітари бігли на палуби, переступали через лежачих хворих, відбирали трупи і скидали їх на берег, щоб очистити місце для живих. Сипали вапно й лили карболку. Був наказ — складати трупи на березі в лимонадні і квасні кіоски. Від спеки трупи почали набрякати й розпирали ці легко збиті балагани. Тяжкий сморід особливо квапив людей залишити царицинський берег. Над містом пропливли — тінями крізь курне марево — врангелівські літаки. Вони скинули бомби в річку.
Люди проривали застави коло пристаней, — чіпляючись мішками за штики червоноармійців, кидались на палуби. З тріском туди ж летіли ящики, мішки. Пароплав осідав так, що вода підходила до бортів.
В цій штовханині, на березі коло самих сходнів стояв віз, у якому лежали Онися й Даша. Привіз їх з фронту Кузьма Кузьмич — згідно з твердим наказом командира полку: хоч самому здохнути, але обох жінок евакуювати не залізницею, а неодмінно пароплавом. Телєгін сказав йому:
— Товаришу Нефедов, ви ніколи не виконували більш відповідального доручення. Ви їх висадите і влаштуєте там, де це буде можливо. Крадіть, убивайте, але ви повинні їх добре годувати… Відповідаєте за їх життя…
Сяк-так прикриті ганчір’ям, вони лежали в сіні на возі, як два обтягнутих шкірою кістяки. Онися була вже при пам’яті, але така слаба, що не могла сама відкрити рота.
Кузьмі Кузьмичу доводилось пальцем розціплювати їй зуби, щоб дати напитися з пляшки теплої води. Даша, що захворіла на сипняк пізніше за Онисю, не перестаючи, щось бурмотіла з гарячки тихим, сердитим голосом.