— Стьопушка, — сказала мати, — треба тобі все-таки причепуритися та піти до церкви.
— Він невіруючий, атеїст, мамо, — з тихою злістю сказала сестра з-під акації.
— Ну, то що ж, — принаймні покаже себе, і так уже нас вважають за якихось червоних…
— Мамо, про що ти говориш! — болісно вигукнув Степан Олексійович. — Тільки що ми визволились від більшовицьких штучок, а ти вже поспішаєш тягти мене в міщанське болото. Так, так! — вишкірився він в бік акації, де його сестра заплющила очі? щоб не слухати. — Хто вважає мене за червоного? Твої Шавердови, Прейси… Обивателі, мізерія… Опуститися до них, боже мій! Перекреслити тоді самого себе! Нащо було вчитися, думати, мріяти! Я ненавиджу більшовиків не за те, що вони загнали мене в підвал. І не за те, що вивезли все вугілля з водопровідної станції… Ні, за те, що розтоптували мою внутрішню свободу… Я бажаю мислити так, як наказує моя совість, мій геній. Я бажаю читати ті книжки, які мене запалюють. Але не бажаю, чуєте, не бажаю читати Карла Маркса, хоч би він тисячу разів мав рацію… Я єсть я!.. І так самісінько, мамо й сестрице, я не буду цілувати руку вашому Денікіну… З тих самісіньких міркувань…
Промовивши усе це з якнайсильнішою жестикуляцією на сорокаградусній спеці, Степан Олексійович так само зовсім непослідовно витягнув з купи одягу свій сюртук і штани і спустився в підвал. Він з’явився через півгодини — одягнений, у накрохмаленій сорочці, тримаючи в руці формений кашкет і ціпок. Ніхто на дворику більше не промовив жодного слова. Він вийшов на вулицю і тим боком, де була тінь, пішов до соборного майдану.
Низенькі акації навколо собору були сірі від пороху, під ними сиділо кілька, обідранців. Один — знизу вгору, прямо в очі — насмішкувато глянув на вчителя гімназії, що саме проходив.
— Раз у раз чарівна зміна на обличчі цім, — сказав він виразним баском.
За оградою стояла спішена сотня козаків у захисних сорочках, та взвод юнкерів, у повній парадній формі, із скачаними шинелями через плече, з казанками й лопатками, лежав на вигорілій траві… Коло паперті розташувалась купка громадян. Степан Олексійович побачив єлейного галантерейщика Шавердова, що прибрався у вишивану косоворотку, з дружиною і двома дітьми; маленького, розхристаного, метушливого друкаря Прейса — вихреста, з дружиною і шістьма дітьми. Степан Олексійович кивнув їм недбайливо і увійшов в прохолодний собор, — зважаючи на формений сюртук, його без перешкод пропустили, навіть дехто оступився з дороги.
Хоч у соборі ще збереглися сліди занедбаності (за більшовиків у ньому містився продовольчий склад), шибки у величезних вікнах були вибиті й на облуплених стінах збереглися написи: «Картоплі 94 міш… Прийняв (нерозбірливо)», але сяючий відблиском безлічі свічок золотий іконостас і димок ладану, що підносився до купола, і звіроподібні возгласи диякона, що гриміли Під склепінням, і безстрасні дитячі голоси півчих — все це справило на Степана Олексійовича змішане враження: йому стало звично урочисто, і так само звично він відчув приниженість, — інтелігентський хвостик його, що стирчав незалежно, сам собою підібгався.
Попереду стояло — лицем до вівтаря — високе начальство, диктатори: десять генералів, низенькі й високі, огрядні й худі, в білосніжних кітелях, з м’якими, широкими, золотими і срібними погонами. Кожен у зігнутій лівій руці держав кашкета, правою — при возгласах диякона: «Господу помолимось…» — помазував себе пучкою по грудях. Спереду, окремо на килимку, стояв генерал середнього зросту в просторій захисній куртці, в довгих штанах з лампасами; напівсиве, зачесане назад волосся його було наче витерте на потилиці. Значно рідше, ніж інші генерали, він піднімав невелику, повну, дуже білу руку і хрестився повільно, широко, тісно прикладаючи пучку до зморщок трохи відкинутого лоба.
Степан Олексійович зрозумів, що це — Денікін. Жадібно розглядаючи його, він все-таки не переставав — але вже цілком не свідомо — усміхатися тонкими губами з ущипливим скептицизмом. Один з офіцерів, який уважно стежив за ним, непомітно наблизився і став поруч. Степан Олексійович був захоплений суперечливими переживаннями. Його особливо вабила ця біла рука генерала Денікіна. Кому не знайомі генеральські руки, їх особлива повільна млявість. Скільки не старайся, руці особливої по важності не надаси, від цих марних намагань генеральська рука завжди смішна, — особливо, коли начальник милостиво звішує її вам для рукостискання, або коли він надає своїм безмускульним сосискам значливості, здаючи карти, або засуваючи салфетку за шию. Все це так. Але біла рука Денікіна хапала саму історію за горло, від її руху армії кидались у кривавий бій…