Не далі як учора, в неділю, вранці опоряджав я туалети Дарії Дмитрівни. В Костромі я один, здається, володію великою котушкою ниток, — факт немаловажний. До нас навіть ідуть як на прощу: гудзика пришити до штанів чи там латочку… Не соромлячись беру за це різним їстивом. Сиджу на ганку, розгорнув пальтечко Дарії Дмитрівни: підбійка на ньому, як ви, певне, пам’ятаєте, фланелева, шотландська, картата. От, думаю, якщо підбійку зняти і зробити з неї гарненьку спідничку? Стара у неї — як решето… А на підбійку загнати щось гіршеньке. І так мене опанувала ця думка, — питаю Онисю Костянтинівну, вона теж: «Спідниця буде хороша, поріть…» Почав я пороти підбійку, — звідти посипались брильянти, великої ціни, тридцять чотири камінці… От вам і марення наяву! Того ж дня показую камінці Дарії Дмитрівні. І раптом бачу, згадала! В очах у неї — благання й жах, і губами щось хоче висловити… А говорити вона розучилася… Я нахиляюсь до її блідих губок, і пролепетала вона перше слово за час хвороби: «Викинути, викинути…»
Іване Іллічу, без вас нічого не смію. Не знаю — звідки у неї цей скарб, і чому він їй такий одворотний, не знаю, що зробити, — держати вдома боюсь і викинути вважаю нерозумним. Дарії Дмитрівні забожився, що, взявши човна, виплив на середину Волги і вкинув туди камінці. Вона зразу заспокоїлась, оченята її прояснились, наче вона щось, нарешті, від себе одірвала прилипле…
Пробачте, Іване Іллічу, що так про все пишу докладно, але єсмь многословний і балакучий. Прихитріться — сповістіть нас про ваше здоров’я і про те, чи зимувати нам тут, у Костромі, чи подаватися в Москву?.. По всьому тому залишаюсь відданий до гроба вам і Дарії Дмитрівні Кузьма Нефедов…»
— Я взяв з собою пошту, — сказав Сапожков, влізаючи в плетений тарантас і вмощуючись у сіні поруч з Телєгіним. — Поздоровляю, Іване.
— Сумно це все, Сергію Сергійовичу. По своїй волі б так уже й залишився командиром наших качалінців. Нові люди, нові турботи, — не для мене все це.
— Чого стариком прикидаєшся?
— Та минеться, стомився трохи…
Коні йшли підтюпцем польовою дорогою, плетений тарантас підстрибував, ліворуч темнів дубовий ліс, праворуч на стерні ледве мріли в сутінках купки снопів, укладених хрестами. Пахло пшеничною соломою. Висипали серпневі зорі.
— А хто у тебе в бригаді буде начальником штабу?
— Призначать кого-небудь.
Дорога звернула ближче до лісу, звідки трохи віяло вогкістю. Коні почали пофиркувати.
— Мені листів нема, звичайно? — спитав Телєгін.
— Ой, пробач, Іване, тобі лист.
Іван Ілліч сидів, — зігнувшись, стомлений, куняючи, — раптом аж підскочив.
— Як же ти, ах, Сергію Сергійовичу! Де він?
Сапожков довго рився в сумці. Спинили коней і чиркали сірниками, які шипіли й відскакували. Телєгін узяв листа, — він був від Кузьми Кузьмича, — і крутив його в пальцях.
— Товстий який, скільки написав, — пошепки сказав Сапожков.
— А що? — так само пошепки спитав Телєгін. — Це погано?
Він вискочив з тарантаса й пішов до узлісся. Там поквапливо почав ламати сухі гілки, запалив сірника і дмухав на них.
— Та ти візьми снопа, він зразу займеться. — Сапожков бігом приніс йому пшеничний сніп і відійшов. Солома зразу запалала. Телєгін присів навпочіпки, читаючи листа. Сапожков бачив, як він прочитав, рукавом витер очі і знову почав читати. Значить, справа ясна. Сергій Сергійович шморгнув носом, вліз у тарантас і закурив. Дідок, що сидів на передку і якому хотілось якнайшвидше повернутися додому, сказав:
— Коли б на поїзд не спізнитись, тут далі дорога — самий пісок, та ще броду шукати… Проваландаємось…
Сапожков не став дивитись на Телєгіна, коли той підійшов до тарантаса, важко перегнув його, вліз і сів у сіно. Коні рушили тюпки. На відстані трьох мільйонів світлових років над головою Сапожкова простягнувся роздвоєною туманністю Чумацький Шлях, порипувало, вихляючись, заднє колесо у тарантасі, але дідок на козлах не звертав на це уваги, — зламається, то зламається, що ж тут вдієш…
Телєгін сказав придушеним голосом:
— Яка сила духу у неї. Вічна боротьба за оновлення, за чистоту, досконалість… Просто я вражений…
— Та жива вона?
— Ну, а як ти думаєш! У Костромі й поправляється…
Сергій Сергійович швидко обернувся до нього і обидва засміялись. Сапожков штовхнув його кулаком, і Телєгін штовхнув його, потім він докладно розказав зміст листа, проминув тільки пригоду з брильянтами. Це були ті самі дорогоцінності, про які вона минулого літа писала батькові, так всіма силами борючись за життя і разом знищуючи себе. Видно, тоді ж, в дні її розгубленості, Даша зашила камінці в пальто. І вона жодного разу ні слова не сказала про них Івану Іллічу. Очевидно, забула, — це так на неї схоже, — забула і згадала тільки в гарячці. І — «викинути, викинути», — у Івана Ілліча перехопило горло радісним хвилюванням… Звичайно, в усій цій історії багато було темного, але він ніколи не намагався до кінця розуміти Дашу.