— Мені одно ясно, Сергію Сергійовичу, заслужити любов жінки, скажімо, такої, як Даша, — це великий виграш у житті.
— Еге ж, тобі здорово пощастило, я завжди це говорив.
— О, як треба завжди бути на висоті, Сергію Сергійовичу! А от же — зриваєшся… Ти теж, мабуть, зриваєшся?
— У мене — зовсім інше…
— Невже у тебе немає вічної туги — знайти таку жінку, як моя Даша?
— Жінки якось не відіграють такої ролі в моєму житті. Я до цих речей ставлюсь набагато простіше… Без клопоту…
— Ну, завів своєї! Знаю я тебе… Сергію Сергійовичу, життя у нас піднесене: перемога або смерть, — до цього все зведено. І — живемо! І ще як живемо з цим! У відносинах з жінкою всякі дрібниці повинні бути усунені… Любов треба берегти. Завжди будь напоготові! Пробував ти задивлятися в любимі очі? Це чудо життя…
Сергій Сергійович не відповів, потроху кашкет його зовсім з’їхав на потилицю, — він знову дивився на Чумацький Шлях.
— З цього боку десь є провал у всесвіті, — сказав він, — беззоряне, чорне місце у формі обрису кінської голови… На фотографії це дуже страшно. Настане час, коли ми зрозуміємо, — зовсім просто й очевидно, — що жаху незмірного простору нема. Кожен атом нашого тіла — та сама незмірна зоряна система. І в той, і в другий бік — безкрайність. І ми самі — безкраї, і все в нас безкрає. І воюємо ми з тобою за безкрайність, проти того, що має край…
Попереду забовваніли неясні обриси величезних дерев, але виявилось, що це невисокі прибережні кущі. Запахло річковою вогкістю. Тарантас з’їжджав з гори. Коні, остерігаючись, голосно зафиркали і захлюпали по мілкій воді.
— Коли б нам у яму не влетіти, — сказав дідок. Але річку проїхали благополучно. На тім боці він легко, як молодий, зіскочив з передка й побіг збоку біля тарантаса, сіпаючи за віжки й нагукуючи. Коні вибігли по піску на узвіз і спинилися, важко дихаючи. Дідок виліз на козли. Звідси до станції було вже недалеко. Він обернувся:
— Не вийде у нього нічого з цих ділов, тільки марно народ б’ють. На селі у нас так кажуть: землі назад однаково не віддамо, силою нас не візьмеш, сьогодні не дев’ятсот шостий рік, мужик зміцнів, нічого не боїться. В Колокольцевці, — він вказав у темряву пужалном, — з аероплана скинули листок, люди прочитали, — значить, він пропонує викупляти земельку. Он куди повернув, вже не сподівається, що ми даром віддамо… Нічого, ми заждемо: він як прикотився, так і відкотиться… Ах, Денікін, Денікін!
Вранці Телєгін і Сапожков приїхали в штаб Південного фронту, в Козлов, у яблучне царство. Ось де — матінка Росія! Будиночки з линялими покрівлями, герані в маленьких віконцях, та пролетить хмарка пилу слідом за драною візницькою прольоткою по горбатому брукові повз самотні телеграфні стовпи з обривками паперових зміїв на дротах, та цегляна крамниця з навісом і навхрест дошками забитими дверима, та боса дівчинка злякано перебігає дорогу, тягнучи братика, що дибає перехильцем на кривих ніжках, та неприбраний щебінь зруйнованої каплиці біля громадського водопою на грязькому майдані, де раніш був базар, а тепер — порожньо. За старими й наполовину розібраними огорожами — важкі від рум’яних і зелено-воскових плодів яблуні. І над садами, і над дахами літає весела зграя шпаків, раптом показуючи виворіт крил.
Тут, здається, так і прожив би в лихолітті обиватель ще тисячу років, якби не така оказія — революція. Та, власне, і втрачати тут нічого не жаль, — життя копійчане. Тільки що спали багато.
— І ти ж подумай, — говорив Сапожков, трясучись поруч з Телєгіним у візницькій прольотці, — за морем секунди переводять на гроші, людину штампують під страхітливим пресом, щоб була придатна для виробництва; як у гарячці, у них валяться з фабрик товари, товари, — десять мільйонів чоловік довелося вбити, щоб на короткий час розторгуватися. Цивілізація! А тут паперові змії на дротах висять… Он, дивись, дядько у вікні чухає спросоння розпатлану головешку… І прямо звідси перестрибуємо в невідоме — будувати вселюдську мрію… От, Росія-матінка!.. Весело жити, Ваню… Яблуками здорово пахне, майже так, як молоденькою жінкою… Аби тільки дожи'ги! Почуваю, напишу я книжку…