Іван Ілліч зняв кашкета, підійшов до прапора і, взявши край злинялого, простреленого полотнища, поцілував його. Надів кашкета, віддав честь, заплющив очі й міцно зажмурився, так, що все обличчя його зморщилось.
Після проводів, влаштованих вскладку Сапожковим і всіма командирами, у Івана Ілліча шуміло в голові. Сидячи в візку, придержуючи під боком речовий мішок (де між іншими речами були Дашині фарфорові кішечка й собачка), він розчулено згадував палкі промови, сказані за столом. Здавалося, неможливо було сильніше любити одному одного. Обіймались, і цілувались, і трясли руки. Ох, які хороші, чесні, вірні люди! Молоді командири, схоплюючись, співали за всесвітню — словами простими і навіть книжними, але впевнено. Батальйонний, скромний і тихий чоловік, раптом захотів лізти на стіл, і виліз, і вшкварив несамовитого гопака серед обгризених гусячих кісток і кавунячих лушпайок. Згадавши це, Іван Ілліч зареготав на все горло.
Візок спинився, коли виїжджали з села. Підійшли троє — Латугін, Гагін і Задуйвітер. Поздоровкались, і Латугін сказав:
— Ми сподівалися, Іване Іллічу, що ти нас не забудеш, а ти забув все-таки.
— Так, ми ждали, — підтвердив Гагін.
— Стривайте, товариші, ви про що?
— Ждали тебе, — сказав Латугін, поставивши ногу на колесо. — Рік вкупі прожили, душу один одному віддавали… Ну, тоді прощавай, якщо тобі однаково. — Голос у нього був злий, тремтячий.
— Стривай, стривай, — і Телєгін виліз з візка.
Задуйвітер сказав:
— Що ми тут, в піхоті? — чужі люди! Що ж нам, — вік ногами куряву збивати?
— Морські артилеристи, ти пошукай таких, — блиснувши очима, сказав Гагін.
— В Нижньому сіли, було нас дванадцять, — сказав Латугін, — залишилося троє та ти — четвертий… Ти сів у візок — і бувайте здорові… А ми — не люди, ми Івани, сірі шинелі… Були й нема. Та що з тобою, з п’яним, говорити!
Задуйвітер сказав:
— Тепер у вас, Іване Іллічу, бригада, є в ній важка артилерія…
— Та йди ти в штани з своєю артилерією, — крикнув Латугін. — Я капоніри буду чистити, якщо треба! Мені прикро людину втратити! Повірив я в тебе, Іване Іллічу, полюбив… А це знаєш що — полюбити людину? А я для тебе, виявилось, — п’ятий з правого флангу. Ну, кінчаймо балачку… По дорозі решту зрозумієш…
— Товариші! — У Івана Ілліча і хміль пройшов від таких розмов. — Ви передчасно мене осудили. Я саме так і мав на увазі зробити: приїхавши в бригаду, відчислити вас трьох до себе в артилерійський парк.
— От за це спасибі, — прояснівши, сказав Задуйвітер.
А Латугін сердито тупнув розбитим чоботом.
— Бреше він! Це він зараз видумав. — І вже трохи лагідніше, хоч і насварившись на Телєгіна зігнутим пальцем: — Совісті самої мало, товаришу, на ній самій далеко не поскачеш. Хоч і за це спасибі.
Телєгін засміявся, ляпнув його по спині:
— Ну й гарячка! Ну й несправедливий же ти чоловік…
— А на якого чорта мені та справедливість, — я не збираюсь людей обманювати. Тільки за те тобі можна простити, що ти простий. За це тебе жінки люблять. Ну, гаразд, не сердься, сідай у тарантас. — І міцно схопив його за лікоть. — Знаєш, як за товариша на ніж лізуть? Не траплялось? — І шарив світлими, широко розставленими, холодно-палкими очима по обличчю і очах Івана Ілліча. — Збрехав же, га? Збрехав?
Іван Ілліч нахмурився, кивнув:
— Ну, збрехав. А ви добре зробили, що нагадали, напоумили…
— Тепер правильно говориш…
— Пусти його, чого ти причепився… Знову — цар природи, цар природи, — прогудів Гагін.
Ні слова більше не кажучи, Іван Ілліч попрощався з ними, вліз у візок і довго ще в дорозі усміхався сам до себе і похитував головою.
До штабу окремої бригади можна було долетіти літаком за одну годину, кіньми — прогаяти добу з гаком. Іван Ілліч їхав залізницею чотири доби, пересідаючи і до одуру нудьгуючи на брудних, голодних вокзалах. Окремого салон-вагона, як йому твердо обіцяли, звичайно, не було. Останню частину дороги довелося їхати в теплушці, до половини завантаженій крейдою, незрозуміло, кому і для чого потрібною в такий час. Крім того, на нарах був пасажир з гладким обличчям, схожим на глек у пенсне. Він весь час муркотів про себе з Оффенбаха: «… Ветчина з Тулузи, ветчина… без вина ця ветчцна буде несмачна…» А коли смеркло, почав вовтузитись з своїми мішками, щось у них перекладаючи, виймаючи, нюхаючи і знов укладаючи.