Іван Ілліч, який стомився до нудоти і був голодний, почав виразно дочувати запахи різного їстівного. Коли ж цей мерзотник узявся розбивати, сопучи, облуплювати і їсти печене яйце, Іван Ілліч не витримав:
— Слухайте-но, громадянине, зараз буде зупинка, негайно викочуйтеся з вашими мішками.
Той, у темряві, зараз же перестав жувати й не ворушився. Через хвилину Іван Ілліч відчув різкий запах ковбаси коло свого носа і з злістю відштовхнув простягнену невидиму руку.
— Ви мене не так зрозуміли, товаришу військовий, — м’яким теноровим голоском сказав цей чоловік. — Просто пропоную випити й закусити! Ах! — він зітхнув, і Телєгін знову носом відчув, що ковбаса тягнеться до нього. — Все у нас тепер принципи та принципи. Ну, який же в малоросійській ковбасі особливий принцип? З часничком та з сальцем. Спирт є — по разу ковтнути. — Він вичікуюче замовк, і Телєгін мовчав. — Ви, мабуть, вважаєте мене за спекулянта або мішечника?.. Прошу пробачення! Я артист. Може, я не Качалов, не Юр’єв, не Мамонт Дальський, упокой господи його чорну душу. От був великий трагік! Уявив, скотина, себе вождем світової анархії, сподобалось йому грабувати московські особняки; а вже в карти з ним, бувало, й не сідай… Прізвище моє — Башкін-Раздорський, досить відоме в провінції, — пишуся з нового рядка… — Він сподівався, мабуть, що Телєгін гукне: «А! Башкін-Раздорський, ну, як же, дуже приємно…» Але Телєгін мовчав. — Два сезони грав у Москві: в Ермітажі і у Корша… Володимир Іванович Немирович-Данченко почав уже коло мене кружляти. «Е, ні, — кажу я йому, — дайте мені, Володимире Івановичу, ще пограти досхочу, тоді беріть…» В вісімнадцятому відкрились ми у Корша «Смертю Дантона», — я грав Дантона… Рикаючий лев, трибун, вивернуті губи, бик, звір, геній, ненажера, хтивець… Що було! Який успіх! А дров нема, в Москві темрява, збору ніякого, трупа розбіглась. Ми — п’ять чоловік — давай халтурку по провінції, цю саму «Смерть Дантона». В Москві нарком освіти Луначарський нам заборонив, а вже в провінції ми розперезались, — в останньому акті витягаємо на сцену гільйотину, і мені голову — тюк… Збори — ну! Публіка, не повірите, кричить: «Давай ще раз, рубай…» Грали — Харків, Київ, — це ще при червоних, потім — Умань — в пожежному сараї, Миколаїв, Херсон, Катеринослав. Чорт нас поніс в Ростовна-Дону. Зіграли — успіх дикий. Один офіцер навіть націлявся стріляти з ложі в Робесп’єра… І на другий день градоначальник викликає мене і по-старорежимному лізе кулаком у морду: «Моліться богу за головнокомандуючого Денікіна, а я б вас повісив… Геть з Ростова: раз, два…» Да, важко зараз з мистецтвом… Шмигляємо по глухих закутках, як цигани. Декорації пошарпали вщент, соромно ставити. Гільйотину нам у Козлові не дозволили вантажити в вагон, як предмет невідомого призначення. Будь ласка! — будемо рубати мені голову сокирою! Сірники у вас є? А то я б вам показав: голова у мене в мішку. В Малому театрі в Москві бутафор зробив, — геній… А вже ця цензура! — приносиш примірник, товариш читає, читає… Пояснюєш: це історичний факт… Знову він ялозить сторінки… «А де тут засвідчено, що це історичний факт?» Показуєш захоплену рецензію Луначарського. Він її теж читає… «А чи не можна вам що-небудь веселіше показати»? Так, знаєте, шкрябне пазурами по нервах… Не знаю, що зараз з нами буде… їдемо грати в Енськ, в штаб окремої бригади…
Несподівано для нього Телєгін запитав:
— А де ж ваша трупа?
— Поруч, в теплушці з декораціями. Робесп’єр — на паровозі, — артист Тинський, чули, звичайно, найкращий Робесп’єр в республіці… Це вже будьте певні: спирт він з-під землі дістане, — геній! — зараз же сідає на паровоз, і ми їдемо спокійно. То як же, товаришу військовий, закусимо? — не відмовляйтесь…
— Та, мабуть, не відмовлюся.
— Зробите мені велику приємність. — Башкін-Раздорський шарив по торбах, крекчучи й шепочучи: «Куди, ну куди я її засунув…» В руку Телєгіна потрапило яйце, шматок ковбаси, сухар. — Відіграємо в Енську і — в Москву… Спасибі, поциганили! На Неглинному проїзді, в будинку номер п’ять, у дворі, один вірменин влаштував закусочну, — геній! Сосиски, всяка там смаженина, все, що хочете. Міліція щодня — обшук. В чім річ? Від усіх відвідувачів тхне спиртом. Обшукують, і спирту знайти не можуть, і не знайдуть… У нього бідон — на четвертому поверсі, на горищі, і приєднаний до порожньої ринви. А внизу — в закусочній — раковина і звичайний кран. Відкручуєте кран, наливаєте собі стопочку спирту, і ви вдома.