З насолодою жуючи ковбасу і розчулившись від спирту, Телєгін сказав йому:
— Я вам постараюсь надати все потрібне, відпочинете, прорепетируєте, не поспішаючи, і вже давайте нам хороший спектакль. В Енську ви будете моїми гостями, я командир бригади…
— У-у-у-у, — тихо завів Башкін-Раздорський, — так он ви хто… А я весь час дивився на вас, — ох, думаю, ось вона, моя смерть! Нагнали ви страху! Говорю, говорю і сам не розумію, чому я ще не під укосом… Голубчику, зіграємо ми вам, зіграємо від душі, для себе, по-актор ськи.
Телєгін з заплічним мішком виліз з теплушки. Розбитий гасовий ліхтар ледве освітлював на пероні кількох чоловік військових.
— Здрастуйте, товариші, — сказав Іван Ілліч, підходячи до них. — Ждете комбрига? То це я, Телєгін. Пробачте, що в такому вигляді…
Тиснучи їм руки, він здивовано глянув на одного — сивого, невеликого на зріст, сухого, суворого, з доброю виправкою… Коли йшли через вокзал на темний майдан, він ще раз скоса глянув на нього через плече, але обличчя так і не розглядів. Івана Ілліча посадили в прольотку, і він довго їхав непроглядним полем, де тхнуло звалищем. Коло якогось довгого будинку, схожого на сарай з високим дахом, спинилися. Тут Івану Іллічу була приготовлена кімната, тільки що вибілена й порожня. На підвіконнику горіла свічка і стояла тарілка з їжею, прикрита тарілкою. Він кинув мішок на підлогу, зняв гімнастерку, потягнувся і, сівши на чисто постелену койку, почав стягати забруднені крейдою чоботи. В двері тихо постукали. «Треба було зразу погасити свічку, підуть тепер розмови, чорт, адже п’ята година…» — з досадою подумав він і відповів:
— Ага, зайдіть…
Швидко увійшов той самий, невеликий на зріст, сивий військовий, причинив за собою двері і коротким рухом підняв пряму долоню до скроні.
Телєгін, наступивши підбором на до половини стягнений чобіт, так і спинився, витріщившись на цього двійника…
— Пробачте, товаришу, — сказав він, — на пероні не зовсім зручно вийшло, але я вже вирішив ознайомлення, взагалі справи відкласти до завтра… Якщо не помиляюсь, ви мій начальник штабу?
Військовий, що стояв коло дверей, відповів коротко:
— Так точно…
— Пробачте, ваше прізвище?
— Рощин, Вадим Петрович.
Телєгін почав безпорадно озиратися. Розкрив рота і кілька разів ковтнув повітря.
— Ага… Значить… — Обличчя його затремтіло, і він —. вже пошепки: — Вадим?
— Так.
— Розумію, розумію… Дуже дивно… Ти — у нас, мій начальник штабу… Господи помилуй!
Рощин сказав так само твердо, сухо:
— Іване, я вирішив зараз же поговорити з тобою, щоб не ставити тебе завтра в незручне становище.
— Ага… Поговорити…
Іван Ілліч швидко натягнув напівзнятого чобота, підняв з підлоги і почав надівати гімнастерку. Вадим Петрович, нахиливши лоба, стежив за його рухами, ніби спостерігаючи, без нетерплячки, без хвилювання.
— Боюсь, Вадиме, що ми трохи не зрозуміємо один одного.
— Зрозуміємо…
— Ти розумна людина, так, так… Я дуже тебе любив, Вадиме… Я пам’ятаю зустріч минулого року на ростовському вокзалі… Ти виявив тоді високу великодушність… У тебе завжди було гаряче серце… Ах, боже мій, боже мій…
Він підтягав поясок, крутив гудзика, нишпорив по кишенях, — чи то від великої розгубленості, чи то, щоб якось відтягти неминучість тяжкої розмови…
— Ти, очевидно, вважаєш, що ми помінялися місцями і я в свою чергу повинен виявити високе почуття… Є воно у мене до тебе, дуже високе почуття… Так ми були зв’язані, як ніхто на світі… Ну, от… Вадиме, що ти тут робиш? Чого ти тут? Розкажи…
— Для цього я і прийшов, Іване.
— Дуже добре… Якщо ти сподіваєшся, що я можу що-небудь покрити… Ти розумна людина, умовимось: я нічого не можу для тебе зробити… Тут ми в корені з тобою розійдемось.
Телєгін нахмурився й одвів очі від Рощина. А Вадим Петрович слухав і усміхався.
— Ти щось затіяв… Ну, зрозуміло, що… І чутка про твою смерть, очевидно, входить у цей план… Розказуй, але попереджаю — я тебе арештую… Ах, як це все так…
Телєгін безнадійно — і на нього, і на себе, і на все тепер зламане життя своє — махнув рукою. Вадим Петрович рвучко підійшов, обняв його і міцно поцілував в губи.
— Іване, хороша ти людина… Проста душа… Радий бачити тебе таким… Люблю. Сядьмо. — І він потягнув Телєгіна, хоч той опирався, до койки. — Та не опирайся ти. Я не контррозвідник, не таємний агент… Заспокойся, я з грудня місяця в Червоній Армії.