— Ну, знаєш, — перебив Чесноков, хитаючи великою, лисою головою. — Це, брат, не критика, це вже злість…
— Так, злість… Чому я повинен мовчати, якщо я так думаю… І Телєгін так думає, і бійці наші так думають і так говорять.
Телєгін, не виймаючи люльки з рота, тяжко зітхнув.
В душі комісара піднімався біль, сумніви, розгубленість — все, що він намагався притамувати в собі. За десять років царської каторги не те щоб він відстав від життя, але надто вже багато в ньому з’явилося складного, — такі вири, не дай бог… Серце його, що висвітлилось за роки страждань, насилу сприймало недовір’я до людей, які борються за революцію. Він зразу починав любити таку людину, а не раз виявлялось, що та людина — затаїлась. Рощин тому і подобався йому, що був злий, одвертий і не боявся ніякого чорта, хоч пристав йому пушку до очей.
— Ну, а що ж такого особливого говорять бійці? — спитав комісар. — Скоро видамо теплі ватянки та валянки — інші підуть балачки. Хто базікає? Дезертири базікають! Пробере його дощем до кісток, та в животі порожньо, от і клацає зубами…
— Коли ми видамо валянки й ватянки? — спитав Рощин.
— В головному інтендантстві мені твердо обіцяли…
Накладну бачив… Півтори тисячі гусей різаних обіцяли, сала піввагона…
— Смажених райських птиць не пропонували?
Комісар тільки крякнув, нічого не відповів на це.
Справді, крім обіцянок та папірців, він нічого не міг пред’явити в бригаду. Він їздив у Серпухов, і лаявся по телефону, і перестав спати ночами, походжаючи, за старою тюремною звичкою, з кутка в куток по хаті… Щось робилося незрозуміле, — всюди, куди потикався його здоровий революційний глузд, виростала загадкова перепона, в якій усе плуталось і все загрузало.
— Ну, а що ж все-таки вони говорять?.. — спитав комісар.
Рощин люто ткнув пальцем у наказ:
— Тут сказано: силою двох рот зайняти село Митрофанівку і хутір Дальній і вдержати їх. Село Митрофанівку і хутір Дальній ми вже займали один раз, згідно з наказом головкома. І вилетіли звідти кулею. Те самісіньке повториться післязавтра, коли ми виконаємо те, що тут написано.
— Чому?
— Тому… Цю позицію не можна втримати, і ми не повинні туди йти.
— Правильно, — кивнув люлькою Телєгін.
— А ми підемо, покладемо сотню бійців на цій операції, вклинимося в білий фронт, не маючи ніякого зв’язку з своїми, і коли на нас натиснуть з правого і з лівого боку, негайно вискочимо з цього мішка, причому доведеться три рази переходити річку, де нас будуть розстріг лювати на переправах, потім — рівне поле, де нас атакує кіннота, і — болото, де загрузне половина наших возів.
— Стривай, адже в загальному стратегічному плані для чогось нам потрібні це село й хутір…
— Ні… Глянь на карту… От про це й говорять бійці, — що ні сенсу, ні мети, ні плану немає в усіх наших операціях за останні два місяці. Топчемось на місці без ніякої перспективи, завдаємо безглуздих ударів, втрачаємо людей, втрачаємо віру в перемогу… Побачиш — сьогодні вночі кілька десятків бійців самовільно залишать фронт… А через місяць їх привезуть нам назад… Що трапилось, я питаю, що робиться? Параліч!..
Похрипівши люлькою, Телєгін сказав:
— Сьогодні мені сказали у нас в ескадроні, — звідки вони, чорти, знають? — Мамонтов нібито знову прорвався через Дон і йде по наших тилах.
Рощин схопив наказ, забігав по ньому зіницями, шпурнув листочок і знову відкинувся до стіни:
— Дуже можливо… Хоч тут — навіть натяку нема…
До хати увійшов днювальний, низенький бородатий дядько з брудним полотняним підсумком:
— Товаришу комбриг, вас особисто викликають до телефону.
Телєгін здивовано глянув на комісара, поквапливо натягнув шинелю, вийшов. Комісар сказав, знову потираючи лоба:
— Повірити тобі, Рощин, так всю віру втратиш. Що ж виходить? Зрада, чи що, у нас?
— Нічого не припускаю, не тверджу, але знаю, що далі так воювати не можна.
— Бойовий наказ повинен бути виконаний?
— Так, повинен. Я його завтра й виконаю…
Комісар, подумавши, усміхнувся: