— Смерті, чи що, шукаєш?
— Це зовсім справи не стосується і найменше стосується тебе… А крім того, я не шукаю смерті… Якби ти до нас не вчора приїхав, то знав би, що полк цього наказу не захоче виконати. А треба, щоб вони його виконали… Життя армії — у виконанні бойового наказу. Якщо цього нема, — розвал, анархія, смерть… Я сам прочитаю наказ і поведу їх у наступ… Вважай цю операцію перевіркою дисципліни… І на цьому скінчимо…
Повернувся Телєгін, не виймаючи рук з кишень шинелі, сів. Очі у нього були круглі:
— Товариші, по фронту їде голова Вищої військової ради. Через годину буде у нас…
Минула і година, і друга. Мжичив дощ. Ескадрон у повному складі і комендантська команда стояли на доріжці, на вигоні, за хутором. Краплями дощу оздобились закучерявлені кінські гриви, розчесані холки й посивілі шинелі кіннотників. Коні натоптали болота під копитами. Коні більше схожі були на падло, витягнене з води, — ребра знати, кістки випинаються, губи одвисли… Командир ескадрону Іммерман, колишній поручик гусарського гродненського, круглолиций, з хлоп’ячим кирпатим носом, в розпачі поглядав на Телєгіна. Ганьба! І ще бракувало, — звідкілясь з’явилось цибате брудне щеня і, повне благодушної цікавості, сіло перед ескадроном.
Іммерман засичав, замахав на нього, цуценя тільки наставило вуха, звернуло голову набік. І от, кінний махальник, що стояв недалеко на горбі, квапливо б’ючи закаблуками, повернув коня і важким галопом, розкидаючи грязь, поскакав до Телєгіна.
Величезний блискучий радіатор з широко розставленими фарами дибки злетів на пагорб, і показалась відкрита світло-сіра довга машина.
Від могутнього її ревіння коні в ескрадроні почали переступати й задирати голови. Іммерман скомандував: «Струнко!» Машина спинилася, мало не задавивши цуценя, що відскочило вбік, як ватне, і знову сіло. Телєгін під’їхав, відсалютував шаблею навмання комусь з трьох військових, що сиділи в машині, — в рудих чапанах поверх шинелей. Той, що сидів поруч з шофером, устав і, поклавши руку на вітрове скло і не дивлячись на Телєгіна, прийняв рапорт.
Потім він різко повернувся до фронту. Двоє військових на задньому сидінні, — один — блідо-паперовий, з мокрою бородою, і другий — повний, надутий, лютий, — повставали і взяли під козирок. Він заговорив гавкаючим голосом, сіпав угору обличчям так, що чорніли його ніздрі і танцювало на переніссі запітніле пенсне:
— Бійці, іменем робітничо-селянської влади наказую вам краще нагострити шаблі й міцніше пригвинтити штики. Хто з вас не хоче напоїти свого коня в гирлі тихого Дону? Тільки боягуз не хоче цього… Чому ви ще тут, а вже не там? Республіка жде від вас легендарних подвигів. Вперед! Збийте ворога і розвійте його порох по степу широкому.
Він говорив усе напористіше, в тому ж роді. Скінчив і оглянув фронт. «Ура!» — крикнув він, піднімаючи над головою стиснений кулак, і бійці різноголосо відповіли. Збентежила їх ця промова. Ніби людина з місяця впала. Чого-чого, а вже такої образи, що назвав їх боягузами, — вони не сподівались.
Кивнувши головою, він підкликав Телєгіна:
— Я незадоволений станом ваших бійців, — це набрід на конях! Я незадоволений станом ваших коней, — це шкапи! їдьте за мною.
Він упав на сидіння поруч з шофером. Величезна машина з місця рвонула до хутора.
Телєгін поскакав слідом, квапливо міркуючи: «Це може скінчитися розстрілом…»
Машина спинилась коло хати польового штабу.
Телєгін і за ним Чесноков, що невміло гицав у сідлі, підскакали. На ганку стояв черговий телефоніст з наляканим обличчям, у нього тремтіла рука, піднесена до скроні. Він очима благав Телєгіна дозволити говорити. Заїкаючись від зусилля висловлюватись формально, він повідомив, що хвилину тому його викликав штаб бригади (всі установи, майно, гроші й архіви бригади перебували верст за сорок на північ, в селі Гайворони). Йому встигли переказати, що на село Гайворони наскочили роз’їзди білих, не інакше, як мамонтовці, і телефонний зв’язок зразу ж обірвався.
Надутий військовий, — начальник штабу головкома, — важко сповзаючи на коліно, перегнувся до переднього сидіння і почав шепотіти голові. Той кивнув і — через плече до Телєгіна:
— Мої директиви ви одержите польовою поштою.
Телєгін і Чесноков довго ще, мовчки й ошаліло, дивилися на чорну дорогу, по якій, як привид, помчала й розтала в дощовій імлі звіроподібна машина.
Даша працювала в виконкомі, в відділі меліорації, другим помічником начальника «стола проектів». Іноді вона розфарбовувала аквареллю плями на карті Костромської губернії, де передбачалось осушування болота, добувати невичерпну кількість торфу і болотної руди. Іноді переписувала записки, що їх складав інженер Грибосолов для того, щоб держати виконком у постійному й нервовому збудженні від грандіозності його задумів, по суті зовсім безплідних, бо, крім скриньки з фарбами, щіточки і невеликого запасу ватманського паперу, в меліоративному відділі не було нічого: ні лопат, ні возів, ні коней, ні насосів, ні грошей, ні робочої сили.