— Скажи, будь ласка, — навіть ковані на передні ноги! — здивувався Будьонний. — Я думаю, чого вам іти далеко, шукати Восьму армію, може, вона вже не там, де була…
— Я повинен подати рапорт командармові, — сказав Телєгін.
— Подай рапорт мені… А що, начдиви, беремо комбрига з його посиленим ескадроном?
Обидва начдиви, погоджуючись, кивнули. Будьонний з бляшаної коробочки взяв пучку тютюну і почав скручувати цигарку.
— Далеко ходити вам нікуди, — повторив він. — Приєднуйтесь до нас. Ми так от з начдивами якось посиділи і подумали, а подумавши, вирішили: коні у нас жиріють, бійці у нас нудьгують; підемо на північ — шукати генерала Мамонтова. От і бігаємо: він од нас, а ми за ним…
Семен Михайлович жартував, а справи були дуже серйозні. Дізнавшись про перехід корпусу Мамонтова через червоний фронт, він рискнув своєю головою, не виконав особистого наказу голови Вищої військової ради — неухильно продовжувати виконання явно тепер дурного і давно вже опороченого, якщо не зрадницького, воєнного плану, — і на власний розсуд кинувся в погоню за Мамонтовим. І Будьонний, і його начдиви добре уявляли собі, як люто заскрипіли пера в канцелярії головкома і які погрози, що пахли могилою, ждуть їх на «морзянці», на кінці прямого провода. Але порятунок Москви був їм дорожчий, ніж свої голови. А порятунок вони бачили тільки в негайній погоні за Мамонтовим, в розгромі цієї найкращої кінноти білих. А те, що вона не видержить удару семи тисяч будьоннівських шабель і ляже, порубана, де-небудь на широких полях між Цною і Доном, в цьому вони не мали сумніву, — трудно було тільки наздогнати Мамонтова, який перейняв у бандитів звичай замінювати підбитих і стомлених коней по селах і хуторах.
У Мамонтова, в його завзятих, але розбещених донських полках нараховувалось багато більше шабель. Але він не шукав зустрічі з Будьонним, він боявся досвідченого противника, який гнався за ним; це була вже не партизанська кіннота, але найстрашніше, з чим не дай боже зустрітися, зіткнутися в чистім полі, — регулярнії російська кавалерія. Будьонний рухався повільніше, але розумніше, — то вибирав коротку або зручнішу дорогу, то відтискав Мамонтова в такі місця, де трудно було добути фураж або свіжих коней.
День за днем тривала ця погоня, смертельна гра двох могутніх кіннот. Димами з загравами в осінніх туманах позначався шлях Мамонтова. Він накидався на тилові частини червоних і поквапливо відскакував убік. І нарешті Будьонний обманув і наздогнав його. Раннім ранком, тільки-но забовваніли вугільні обриси старих верб на городах, Семен Михайлович вдерся з ескадроном в невеличке сільце, де ночував Мамонтов.
Але зараз же на другому кінці сільця з воріт вилетіла рижа тройка і ЇТочала втікати. У відкритій колясці, обернувшись на сидінні, Мамонтов, з непокритою головою, в незастебнутій шинелі, кілька разів вистрілив по головному вусатому вершнику в чорній бурці, що скакав за ним, — він упізнав Будьонного, але карабін танцював у нього в руках. За тройкою погнались, але рижі донські коні, як вітер, понесли коляску.
По дворах ще лунали дикі вигуки, брязкіт зброї, по одинокі постріли, — це на смерть билися козаки особистої генеральської охорони. Будьоннівці, обшукуючи село, почали виганяти з усіх закапелків на вулицю якихось переляканих людей, — хто був у підштанках, хто, з остраху, в одному чоботі. Виявилось — музиканти. їх обступили, почали з них сміятися. Під’їхав Семен Михайлович і, дізнавшись, в чому річ, наказав їм принести інструменти.
Бачачи, що більшовики не рубають їх шаблями, а тільки сміються, музиканти побігли, швидко повдягались і принесли свої фанфари, величезні гелікони, труби, корнети, — всі труби у них були з чистого срібла. Будьоннівці, дивуючись, цмокали язиками. Оце так здобич!
— Ну що ж, — сказав Семен Михайлович, — з паршивої собаки хоч шерсті жмут… А вмієте ви грати «Інтернаціонал»?
Музиканти могли грати все, що завгодно, — серед них були учні московської консерваторії, які вже півтора року, — шукаючи заробітку й білих пампушок, — бігали з міста до міста, рятуючись від погромів, заповнення анкет і вуличної стрільби, поки в Ростові їх не мобілізували. Капельмейстер з губчастим носом, насиченим алкоголем, заявив навіть, що він старий переконаний революціонер. Дивлячись на його сизо-ліловий ніс, йому повірили, що шкодити не буде.
Мамонтов і цього разу ухилився від зустрічі. Корпус його швидким маневром вийшов із зіткнення. Погоня тривала. Але вже був очевидний його намір — проскочити через червоний фронт на свій бік. Цього Будьонний побоювався більш за все: тоді весь похід — марний і тоді, мабуть, чи не довелося б відповідати перед головкомом, ще гірше, перед головою Вищої військової ради.