Погано було й те, що не вдавалось встановити ніякокого зв’язку і дізнатись, що робиться на білому світі в ці дні… Нарешті дійшли до залізниці. Будьонний з своїм начштабом і комісаром поскакав уперед, на вокзал, і сів на апарати. Телефонними проводами помчали на нього такі новини, що він терміново викликав на вокзал начдивів і старших командирів.
Зібралися в буфетному залі, де у великі розбиті вікна було видно, як у похідному строю наближались ескадрони й переходили через залізницю. Позад них розкинувся похмурий захід сонця, — коло самої землі, придавлений хмарами. Ряди вершників зі значками на піках, піднімаючись на схил, здавалися чавунними, незмірно сильними на дужих конях. Телєгіна вразило обличчя Вадима Петровича, який дивився у вікно, — у відблиску заходу — горде, застигле, наче в нестямі.
— Ми повинні були знати, що вона така… — глухо промовив він, і Іван Ілліч підступив ближче, щоб виразніше почути. — Ми забули це: нема тієї кари, щоб покарати за таку зраду… Поцілуй землю за те, що простила тобі…
Після сварки біля копиці Вадим Петрович вперше так заговорив. Телєгін розумів, що мучиться і мовчить він не З гордості, а певніше з розпачу, що нема чим — не словами ж: «Пробач, Іване…» — покаятись перед Телєгіним. Зараз, у довгому напруженні і втомі настала у нього хвилина переповнюючого відчуття ним втраченої, забутої і знову знайденої батьківщини, і це було також його благанням про прощення…
Іван Ілліч, покашлявши, теж схотів сказати щось хороше В адиму Петровичу, щоб забути — наче й не було її — дурну сварку… В цей час з телеграфного відділу вийшов Будьонний. Його обступили. Він сказав:
— Товариші, великі новини… Почнемо з неприємних, Орел, товариші, взятий Кутеповим. Розвідки його вже під ІГулою. Цим наступом він вбив широкий клин у наш фронт. Восьма і Десята відкинені на схід. Дев’ята і Тринадцята — на захід… Так от, це було минулого тижня. — Будьонний помовчав, і очі його весело блиснули. — З того часу багато чого змінилося, товариші… По-перше, можу вас порадувати: все головне командування змінене. І голова Вищої військової ради більше не порядкує на Південному фронті… Орел взятий нами назад… Прославлені корніловські, марковські і дроздовські полки вщент розбиті між Орлом і Кромами… Чого ми довго ждали — почалося… Подробиці поки що не відомі, але проти Кутепова вдало діє окрема ударна група…
Семен Михайлович знову спинився, крутячи в руках обривок телеграфної стрічки, поворушив вусами і яструбом глянув на командирів, що стояли круг нього.
— Операції нашого корпусу відбувалися не згідно з наказом головкома, а всупереч наказові… Нам наказано було йти на південь, у Сальські степи, на Манич, де мало не наложила головою Десята армія, — ми попрямували на північ. Замість лівого берега — опинились на правому березі Дону. Замість утікати від донської кінноти, — вчепилися їй у хвіст. Не гаразд, не годиться!.. А щодо нашого простого розуміння, то наші голови — мужицькі, козацькі, не повинно у нас бути свого розуміння, — на це в штабі у головкома є освічені, світлі голови… От ми й ішли, а накази головкома йшли за нами, — я їх не брав, не читав: прочитаєш, і шабля може з руки випасти… Всетаки, хочеш не хочеш, а наказ наздогнав мене. Наказ без довгих слів… — Він розгорнув телеграфну стрічку так, щоб вона не перекручувалась, і прочитав: — «Комкору кінного Будьонному… Останні дані розвідки вказують на рух ворожої кінноти з району Воронежа на північ. Наказую комкору кінного Будьонному розбити цю кінноту противника…» Оце й усе, коротко і ясно. Значить правильно розуміли наші голови… Наказ підписаний головою Реввійськради Південного фронту Сталіним у ставці головного командування, в Серпухові.
Катя повернулася в Москву, в той самий Староконюшенний провулок на Арбаті, в особнячок з мезоніном (куди на початку війни Микола Іванович Смоковников переїхав разом з Дашею з Петербурга і куди з Парижа повернулась Катя), в ту саму кімнату, де в сумний день похорону Миколи Івановича так безнадійно згустився смуток над Катиним життям. Тоді, прикрившись на ліжку шубкою, вона не захотіла більше жити. Позітхавши, вилізла з-під шубки й пішла в їдальню, щоб принести трохи води, запити морфій, і в сутінках несподівано побачила своє друге життя: Вадим Петрович сидів і ждав її…
І от і це — друге коло її життя, — напружене, любовне, болісне, — закінчилося. Позаду залишився довгий, довгий шлях втрат, яких не повернеш. Особливо гостро відчула це Катя, коли в середині липня йшла з вузликом з Київського вокзалу… В обмілілій Москві-ріці хлюпались маленькі діти, і голоси їх пронизливо-сумно звучали в тиші, та на березі, на миршавій траві, сидів старий чоловік з вудочкою; вийшовши на Садову, де по всьому бульвару зникли огорожі і штахети, Катя була вражена тишею, — тільки шелестіли величезні липи, поважно прикриваючи зеленою тінню своєю спорожнілі особняки; на колись багатолюдному Арбаті — ні трамваїв, ні візників, лише зрідка прохожий, похнюпивши голову, переходив іржаві рейки. Катя дійшла до Староконюшенного, звернула по ньому і нарешті побачила свій будинок, — у неї ослабли ноги. Вона довго стояла на протилежному боці тротуару. У спогадах цей особнячок уявлявся їй прекрасним, золотистого кольору, з плоскими білими колонками, з чистими вікнами, запнутими шторами… Там жили тіні Каті, Вадима Петровича, Даші… Хіба може без сліду зникнути те, що було? Хіба життя зникає, наче сон у голові, яка лежить на подушці, і, звабивши марним обманом, розтає після зітхання пробудження? Ні, ні, в минулих днях десь так і застигли в нежданій радості — Катя, що впустила на килим пляшечку з морфієм і без сил повисла на закам’янілих руках Вадима Петровича, і він, що шепотів їй слова любові, весь наче обгорілий від хвилювання. Це не було сном, це не зникло, це й зараз там — за чорними вікнами. І там же їх перша ніч, без сну, в мовчазних і глибоких, як страждання, поцілунках і в повторенні тих самих і все нових слів здивування від того, що це — єдине на землі чудо, яке з’єднало так тісно сплетеними смуглими дужими й білими тендітними руками, — найбільш ніжне і найбільш мужнє…