Того ж вечора Маслов показав Каті свої рукописи і навіть прочитав дещо з них, це було історичне дослідження про класиків утопістів-соціалістів. Він говорив Каті, що сиділа на його неприбраному ліжку:
— Вам здасться дивним, що в такий час можна займатися утопістами? Утопія — в епоху пролетарської диктатури! Де ж внутрішня логіка? Признайтесь, ви здивовані?
Катя, у якої злипалися очі, покивала, підтверджуючи, що здивована.
— А тим часом тут є логіка… Я докладно спиняюся на спробах окремих осіб і невеликих груп в середині дев’ятнадцятого століття провести в життя утопічні ідеї. Це одна з найцікавіших сторінок історії соціального руху… — Він одвернувся від Каті, щоб сховати усмішку, що оголила його дрібні зуби. — Але писати доводиться тільки по неділях. Я навантажений у районному комітеті, і нас мало: в Москві майже не залишилося партійців… Я був звільнений від мобілізації на фронт лише через дуже поганий стан здоров’я… Я виснажений фізично й морально.
Незважаючи на свій хворобливий стан і, як здавалось, майже повну нематеріальність, Маслов, виявилось, був досить спритний. Другого ж дня він пішов з Катею в Нар- комос, познайомив її з потрібними товаришами і допоміг їй оформитись і одержати продовольчі картки.
Без нього Катя зовсім розгубилася б у величезному наркоматі, з безліччю відділів, столів і завідуючих, тим більш, що дух неспокою й огиди до рутини гнав співробітників принаймні раз на тиждень перебиратися, разом із столами, шафами й архівами, з місця на місце, з поверху на поверх, а також змінювати внутрішню систему підпорядкування, зв’язку і відповідальності.
Катя зараз же дістала призначення педагогом у початкову школу на Прєсні. Коло другого стола її мобілізували порядком громадського навантаження на вечірні курси по ліквідації неписьменності. Коло третього стола її ухопив неймовірно худий, оливковий чоловік з гарячковими величезними очима, — він повів Катю по коридорах і сходах у відділ пропаганди мистецтва. Там її навантажили виїзними лекціями на заводи.
— Зміст лекцій ми уточнимо потім, — сказав їй оливковий чоловік, — вам буде дана відповідна література і план. Не треба паніки, ви — культурна людина, цього досить. Наша трагедія в тому, що у нас надто мало культурних людей, — більш як половина інтелігенції саботує. Вони дуже й дуже пошкодують про це. Решту поглинув фронт. Ваш прихід справив на всіх дуже сприятливе враження…
І нарешті в одному з коридорів на Катю наскочив кремезний, надзвичайно метушливий чоловік з великими губами і в парусиновій толстовці, прозеленілій під пахвами.
— Ви актриса? Мені на вас тільки що вказали, — поквапливо заговорив він, і, не звертаючи уваги на відповідь Каті, що вона вчителька, обняв її за плечі, і повів коридором. — Я вас включаю в летючку, поїдете на фронт в окремому вагоні, після виїзду з Москви — хліб без обмеження, цукор і найкраще вершкове масло… Репертуар, а! З вашою фігуркою — заспівали, протанцювали, червоноармійці будуть плескати… Я послав на фронт професора Чебутикіна, йому шістдесят років, він хімік чи астроном, — я знаю? Так він називається тепер «король летючки», — співає куплети з Беранже… Можете мені не дякувати, я чистий ентузіаст…
— Слухайте! — крикнула Катя, звільняючись з-під його руки. — У мене школа, лекції і лікбез… Я фізично не можу…
— Що значить фізично? А я можу фізично? Шаляпін теж не може фізично, проте я дістав йому ящик коньяку, то він тепер сам проситься на фронт… Добре, ви подумайте… Я вас знайду…
Катя йшла додому, пригнічена відповідальністю. Гарячий вітер, віючи з порожніх провулків, закручував вихрі пилу й папірців на бруківці. Катя звернула на Тверський бульвар. Вона вираховувала, — чи вистачить їй часу, якщо спати шість годин? Значить, залишається вісімнадцять… Мало! Заняття в школі, перевірка зошитів, підготовка до завтрашніх уроків… Лікбез — дві години, не менше… Боже мій, а ходити туди й назад? Потім — треба ж до них готуватися… Вісімнадцять годин мало!
Катя сіла на бульварі, здається, на ту саму лавку, де вони з Дашею в шістнадцятому році зустріли Безсонова, він ішов весь запорошений, ледве клигаючи… Яка дурниця! Дві абсолютно ні до чого не придатні жінки не знали, що їм робити від надміру часу, і переживали неабияку трагедію, коли Безсонов — зовсім з віршів Олександра Блока: «Мерцеві тяжко між людьми живим й запальним прикидатись…» — уклонився їм і повільно пройшов мимо, і вони дивилися йому вслід, і особливо жалюгідним здалося їм те, що у нього ніби спадали на ходу напіввійськові штани…
Треба спати чотири години і висиплятися по неділях… А ще ж продуктові черги! Катя заплющила очі й застогнала… Вітер розвівав у неї кучері на тоненькій шиї; залітаючи в стару липу над Катиною головою, люто шумів листям… І під цей шум Катя кінець кінцем перестала мучити себе розв’язанням завдання, як з доби викроїти більш, ніж двадцять чотири години. Нічого, якось воно буде!.. Думки її пішли блукати навколо тієї дивної в ній самій зміни, яка не переставала її дивувати й радувати. В той час, коли, притулившись потилицею до печі, дивлячись у розлючене обличчя Олексія, вона сказала: «Ні!» — в ній почало зростати спокійне і впевнене дожидання якогось нового щастя. Трошки цього щастя вона зазнала весною: щовечора перед сном вона згадувала прожитий день, — в ньому нічого не було темного, нічого задушливого. Катя сама собі подобалась. І от зараз вона перебільшено грала в жах і відчай — нібито через те, що неможливо було справитися з громадськими навантаженнями… Зовсім не в цьому річ: ще недавно жалюгідне підібране кошеня раптом виявилось значною істотою, Катя, виявляється, навіть була потрібна, відповідальний товариш з оливковим обличчям і дуже гарними очима говорив з нею з великою пошаною… Треба було все це справдити, — справжній жах, якщо в Наркомосі скажуть: «А ми ж на неї надіялись…» Тут, у Москві, було зовсім не те, що трястись по степу на возі позад Олексієвої тройки, гризти соломинку й думати: «Нащо тобі, полонянко, твоя краса?»