Маслов зажадав у Каті докладного звіту. Коли вона переказала йому розмову з оливковим товаришем, вся права щока у Маслова зібралась концентричними зморшками кривої усмішки.
— Так, так, — і він відвернув обличчя від Каті, — трагедія з інтелігенцією ще півбіди… Є дещо набагато трагічніше.
Першого серпня Катя відкрила школу. Маленькі босі дівчатка з кісками, зав’язаними ганчір’яними поворозками або вірьовочкою, і маленькі наголо стрижені хлопчики в подертих сорочечках тихо прийшли і тихо посідали на партах. У багатьох обличчя були прозорі і старечі від худорби.
Катя весь перший день знайомилася з дітьми, сідаючи до них на парти, розпитувала й викликала їх на розмови. У неї вже був невеликий досвід, як можна зразу зацікавити дітей. Вона брала книжку, розгортала: «Ось книжка, — білі сторінки, чорні букви, сірі рядки. Дивіться на неї хоч з ранку до вечора — нічого в ній більше нема. А якщо навчишся читати, писати та взнаєш історію, географію й арифметику, і ще багато іншого, книжка ця раптом оживе…»
Вона згадувала, якою цікавістю, бувало, починали блищати оченята у дівчаток і хлопчиків у неї в школі в селі Володимирському. Особливо захоплююче вона розповідала про «царя Салтана»:
«Ти почав учити — а, б, в, потім писати букви на дошці, потім по буквах читати слова, а потім — обов’язково вголос — читати слова підряд від крапки до крапки… І раптом, одного прекрасного дня, рядки почнуть пропадати у тебе в очах, замість рядків — побачиш сине море й набігаючі на берег хвилі і почуєш навіть, як хвиля розіб’ється об берег, і вийдуть з морської піни сорок богатирів у залізних кольчугах і шоломах, веселі й мокрі, і з ними бородатий дядько Чорномор…»
Розповідаючи це тут, на Прєсні, вона почувала, як слова її ніби не потрапляють у дитячі вуха, наче тьмяно в’януть у класній кімнаті, де половина шибок у вікнах забита фанерою і на стінах штукатурка облупилася до цегли. Дівчатка з такими худими руками, що їх можна пропустити крізь кільце для салфетки, і хлопчики, із зморшками й болячками, тихо слухали, і в їх очах вона помічала лише пробачливість… Всі вони думали про інше.
На великій перерві діти пішли на двір, але лише кілька дівчаток почали стрибати на одній нозі, пересуваючи камінець, та двоє хлопчиків завели похмуру сварку. Більшість посідали в тіні огорожі, де росли лопухи, і так сиділи, — ніхто з них не приніс з собою їжі. Всі вони були синами і дочками робітників, які жили в цьому районі, у багатьох з них батьки пішли на фронт. Один з хлопчиків, опустивши руки на землю, дивився на хмару, що стояла над Прєснею, схожу на дим. Катя сіла коло нього, спитала діловито:
— Петров Митя, правильно я запам’ятала?
— Ага.
— Тато твій де працює?
— Тато давно на війні.
— А мама як твоя?
— Мама — вдома, хвора.
— Тато пише з фронту?
— Ні.
— А чому ж він не пише?
— А що йому писати… Радості мало… Він як ішов, сказав мамі: я за твою трудову грижу десять генералів уб’ю… Він страх який сміливий.
— Ти, як виростеш, — ким хочеш бути?
— Не знаю… Мама каже — цієї зими не переживемо…
На Москву насувались білі полчища, а ще швидше насувалась осінь. Просяяло кілька золотистих сумних днів бабиного літа, і вітер уперто зарядив з півночі, гонячи хмари безпросвітними валами.