Розгром найкращої кінноти білих і здобуття Воронежа входило одною з початкових операцій в грандіозний воєнний план, створений новим керівництвом Південного фронту.
Аркуші цього плану, на синюватому папері, підписані Сталіним, були одержані командармами, комкорами, начдивами, комбригами й командирами полків. У ньому передбачались якнайдокладніше, — зрозумілі кожному червоноармійцеві і на ділі здійсненні, — операції всіх частин Південного фронту, починаючи від району Орла і Кром, звідки, під ударами окремої групи, керованої Серго Орджонікідзе, відступала пошарпана денікінська гвардія з генералом Кутеповим, який поклявся — першим вдертися в Москву, — від операцій у районі Воронежа і Касторної, де корпусу Будьонного було поставлено завдання — розітнути білий фронт на стику Донської і Добровольчої армій, кінчаючи здобуттям Ростова-на-Дону, шлях на який лежав в утворений прорив через пролетарський шахтарський Донбас.
Несподівано для всіх, хто в пропльованих готелях сидів уже напоготові, з укладеними чемоданами, певний, що до Нового року в Москву французи привезуть шампанське, устриць і навіть пармські фіалки, і для тих, хто в Парижі, бувало, годинами дожидав у прийомній у владаря Європи, а тепер з піднятим чолом і майже, от-от уже, з конституційною Росією за плечима, не затримуючись, входив у кабінет Жоржа Клемансо, де тріщав камін і маленький, згорблений, з сивими бровами, що нависли над проектом світової могильної тиші, сидів диктатор, і француз вставав, а росіянин з захопленням стискав його вузлуваті пальці; нарешті, несподівано для самого Антона Івановича Денікіна, який давно вже перестав грати кожної п’ятниці у вінт і, будучи слабким, як усі люди, почав вірити в своє обрання з неба, — більшовики, які дихали на ладан, щось таке зробили незрозуміле: в розпалі висипного тифу, страшного голоду і остаточної господарської розрухи організували могутній контрнаступ, і пішла тріщати вся світова політика задушення і розчленування червоної Росії, цієї неосяжної країни, що була — правду кажучи — загадкою для західноєвропейських умів.
Загадкою здавались джерела натхнення російського народу. Ідеї загального щастя і справедливого суспільного ладу, — які, здавалось, назавжди були поховані під купами тіл світової війни, — перелетіли, як те вихром підхоплене насіння райського дерева, в злиденну, розорену Росію, де неписьменні мужики й досі розповідали один одному казки про Івана-дурня, бабу-ягу та килими-самольоти і сліпі діди й баби співали тягучі епічні поеми про битви, бенкети і весілля богатирів.
Ці ідеї набули у народів Росії пружності й сили сталевого клинка. Мужики, які розповідають казки, і робітники з напівзруйнованих фабрик, що давно вже перестали диміти, переборюючи голод, висипний тиф і остаточне господарське розорення, б’ють і женуть першокласну армію Денікіна, зупинили коло самих воріт Петрограда й погнали назад в Естонію ударну армію Юденича, розгромили й розпорошили в сибірських снігах численну армію Колчака і самого правителя всієї Росії схопили й розстріляли, б’ють і відганяють японців на Далекому Сході і натхнені ідеями Леніна, — самими тільки ідеями, тому що в Росії нічого їсти і нема в що одягатися, — вірять, що вони найсильніші за всіх на світі і що на руїнах злиденної їх держави вони збудують найближчим часом справедливе комуністичне суспільство.
XX
Каті здавалося, що шлунок у неї тепер, напевне, не більший за маленький капшучок для дрібних грошей. Туди вміщалася якраз восьмушка хліба, шматочок вареної вобли й кілька ложок супу. Біда була з спідницями, вони сповзали, перешивати було нічим і ніколи. Зате Катині очі стали вдвоє більші, ніж минулої осені, коли Мотрона навмисне відгодовувала її жирними коржиками.
Дівчатка в школі, зворушливо кривлячи голодні роти, часом говорили їй:
«Тьотю Катю, яка ви гарненька…»
Це Каті давало втіху, тому що все життя було в майбутньому. Єдина пам’ятка — ізумрудний перстень, зелененький вогник — загубився ще в селі Володимирському. Дорогі тіні, що населяли цей старий будинок у Староконюшенному, їй більше не згадувались. А майбутнє, куди спрямовані всі надії, всі думки людей, змучених голодом, холодом, розоренням, війною, — уявлялось Каті широкою дорогою, що виблискувала, як скло під сонцем, серед зелених лук і димних озер з непорушними шатрами дерев, — дорога вела до обрисів голубуватого міста, незвичайного, пишного, прекрасного, де всі знайдуть щастя.