У Москві на картки видавали овес. Ніколи ще столиця республіки не переживала такого трудного часу, як у зиму двадцятого року. Наступ червоних армій забирав усі життєві сили. Захоплені у білих запаси хліба й вугілля швидко розтанули. Багаті губернії, по яких пройшлися козаки й добровольці, були розорені. Продовольчі робітничі загони знаходили там лише мізерні залишки хліба.
У річницю «льодового походу» Добрармія втікала на Новоросійськ, встеляючи непролазні кубанські болота покинутими обозами, екіпажами з майном, загрузлими гарматами й кінським падлом. Все було скінчено. Антон Іванович Денікін, посивілий, згорблений, відплив на французькому міноносці в еміграцію — писати свої мемуари. Мізерні рештки добровольчих полків на транспортах переправлялись у Крим. Донське й кубанське козацтво зрозуміло нарешті, що його жорстоко одурили, і вони своїми невідомими могилами, — від Воронежа до Новоросійська, — заплатили за свою упертість.
У Москві все ще стояла зима. Березневі хуртовини завалили снігами місто. В бджілках уже були спалені всі огорожі і зайві меблі. Фабрики й заводи стояли. В установах службовці, сидячи в шубах, хукали на розпухлі пальці, щоб як-небудь удержати в руці олівець, — чорнило в чорнильницях замерзло аж до теплих днів. Люди ходили повільно, не розлучаючись з заплічними мішками, і мало хто міг проитй від свого дому до місця служби, не перепочивши в кучугурі снігу або — за вітром — прихилившись у воротях. Голод був жахливий, — людям снились одварені поросята на блюді з петрушкою в вишкіреній сміхом морді, уві сні на голі зуби жували жирну шинку і круті яйця. Але думки у всіх були збуджені. Уперта, кривава, задушлива злоба контрреволюції була зламана, життя йшло на піднесення, ще небагато місяців нестатків і страждань, і буде новий хліб, і демобілізовані червоні армії візьмуться до мирної праці, до відбудови всього зруйнованого і побудови того нового, в чому забудуться всі страждання, вся гіркість вікових кривд…
Дашине бажання здійснилось: вони всі знову були вкупі. Іван Ілліч і Рощин, діставши коротку відпустку, приїхали в Дашиному санітарному поїзді в Москву — хмурного березневого ранку, коли над містом клубочились вогкі хмари, сніг з’їжджав з дахів, падали величезні сосульки і важке повітря було пахуче і тривожне.
Катя зустрічала їх. Вадим Петрович перший побачив її з площадки вагона і стрибнув на ходу. Катя, світячись радістю, — очима, усмішкою, — бігла до нього крізь паровозний дим, що плутався між залізними колонами. Вона здавалася йому ще милішою, ніж у ту зустріч у грудні. Все їх любовне життя було в таких коротких зустрічах. Вони зараз же одійшли вбік, під годинник. Але ревнива Даша підтягла до них свого Телєгіна. їй було край потрібно, щоб сестра голосно захоплювалась Іваном Іллічем.
— Катю, та дивися ж на нього… Ти помічаєш, як він змінився? В Петербурзі у нього в обличчі було щось недороблене… У нього й очі інші… Пробач, Іване, але коли ми їхали в Самару на пароплаві, у тебе були світло-голубі очі, навіть дурнуваті, і мене це навіть бентежило… Тепер — як сталь…
Іван Ілліч стояв перед Катею і стримано зітхав від повноти почуттів. Каті він теж здався дуже привабливим, — родинно-близький, спокійний, ваговитий…
— І от тобі весь його портрет, Катю… Під час походів, — ні, ти вдумайся! — навіть коли він верхи переслідував Мамонтова, він возив з собою в засідельній торбі, — вгадай — що? — такі собі малесенькі фарфорові кішечку й собачку, які він мені подарував в день нашого другого весілля в Царицині, і тільки тому, що вони мені дуже подобались…
Підбіг до Каті Кузьма Кузьмич, що на хвилину вискочив з вагона. Обома руками він довго тряс Катину руку, наголо оббрите червоне обличчя його лисніло від задоволення й відданості; в білому халаті він здавався таким гладким, що худі люди, які проходили по перону, вороже позирали на нього…
— Полюбив вас за короткі дні тоді, Катерино Дмитрівно, не менш, ніж Дарію Дмитрівну… Завжди кажу, немає прекрасніших жінок за російських жінок… Чесні в почуттях, і самовіддані, і люблять любов, і мужні, коли потрібно… Завжди до ваших послуг, Катерино Дмитрівно. От, — тільки впораюсь, — в обід забіжу, занесу деякі гостинці з Ростова… У нас там весна… А все-таки на півночі — любіше серцю… Ну, пробачте…