Тематичним і жанровим багатством і різноманітністю художніх форм позначена творчість О. Толстого після повернення додому. Тут і гостросатиричні твори про загниваючу білу еміграцію («Пригоди Невзорова, або Ібікус», «Чорна п’ятниця», «Чорне золото»), і повісті про нелегкі непівські будні («Голубі міста», «Гадюка»), і науково-фантастичний роман («Гіперболоїд інженера Гаріна»), історичні п’єси («Змова імператриці», «Азеф», «На дибі»). Та першорядне місце у його творчих задумах належало «Ходінню по муках». У 1925 році письменник готує нове видання роману, вносячи в нього значні зміни, і приступає до накопичення матеріалу до другої книги епопеї. Художник по-новому сприймає революцію, радянську дійсність, і це докорінно міняло саму концепцію і пафос задуму. Твір тепер мислиться йому як історична оповідь про велич і випробування соціалістичної революції.
У чому ж сила і слабкість первісної редакції роману, що зрештою отримав назву «Сестри» і став першою книгою трилогії? У якому напрямку йшли його переробки?
Роман створювався письменником, котрий хоч і не в усьому вірно розумів події, інколи ставився до них упереджено вороже, але був дуже чутливим до історичної і художньої правди. Толстой добре усвідомлював, що Жовтневий переворот означав повне і остаточне повалення буржуазно-поміщицького ладу Росії, катастрофічне завершення того розкладу старого суспільства, який йому довелось спостерігати і відображати у багатьох своїх творах. Він ніколи не був захисником того ладу, визначав неминучість його занепаду. У романі автор прагнув осмислити причини і наслідки занепаду застарілої монархії, всього буржуазно-дворянського суспільства, показати трагічне становище духовно близької йому інтелігенції в умовах цього занепаду.
Живучи у невеличкому і тихому селищі на узбережжі океану в Бретані, Толстой звертався неспокійною пам’яттю до недавніх подій у Росії, гаряче вболіваючи за долю і майбутнє рідного народу, натхненною рукою правдивого художника малював картину загибелі буржуазно-поміщицької імперії. Картина вийшла насправді потрясаюча, вона вражає читача і грандіозністю, і правдою живих характерів, і глибиною проникнення у суспільні процеси, і тривожними роздумами над долею рідного краю. Величезне враження залишає вже вступний розділ про атмосферу духовного розкладу царської столиці. Написаний він за допомогою засобів художньої публіцистики, сповнений своєрідного трагічного пафосу і гіркого сарказму, дає настрій всій книзі, до якої автор взяв за епіграф тужний вигук із «Слова о полку Ігоревім»: «О Руськая земле!..»
Роман густо заселений людьми, що репрезентують різні соціальні стани, суспільні групи. Це переважно інтелігенція: поет-символіст Безсонов, адвокат Смоковников, поети і художники-футуристи Сапожков, Жиров, Валет, інженер Струков, репортер Арнольдов і багато інших. І всі вони мечуться в духовному бездоріжжі, всі позбавлені високих ідейних прагнень і моральних устоїв, почуття відповідальності за долю вітчизни, далекі від народу «розумові аристократи», «папільйони». Прагнучи максимально повно розкрити їх деградуючий духовний світ, письменник будує свій твір переважно на діалогах, майже не користується описами, дає можливість своїм героям висловитись в суперечках, публічних виступах, користується прийомом внутрішнього монолога. Трагічно переживає свою спустошеність і приреченість усієї буржуазної культури митець глибоких почуттів і нерядового таланту Олексій Олексійович Безсонов, який віддалено, може, пародійно нагадує Олександра Олександровича Блока. Мабуть, письменник хотів, щоб загибель Безсонова сприймалась як символ загибелі буржуазної культури: недавній кумир аристократичних салонів, хворий, знесилений і духовно надламаний, він безцільно бреде десь прифронтовою дорогою, попадає під скинуті з цепеліна бомби, і зрештою його вбиває здичавілий солдат-дезертир. Прикриває красивими, пустопорожніми фразами, політичною демагогією своє єство людини безідейної і безпринципної один із тих, хто претендує на роль ідеолога суспільства, Смоковников. І його кінець промовистий: він гине від рук збунтованих солдатів у момент, коли агітує за політику Тимчасового уряду. Огиду викликає у читача навмисне брутальна поведінка і нігілістична фразеологія діячів анархістсько-футуристичної «Центральної станції по боротьбі з побутом», цього найпотворнішого з проявів розкладу буржуазної культури.