Те, що дівчина потрапила в Коридор, Метр зрозумів із її погляду. Щойно вона щось розпитувала, говорила, − зацікавлено, здивовано, спантеличено, − аж раптом її очі з карих стали чорними, зіниці розширилася так, що райдужна оболонка просто зникла. Зовні наче нічого не сталося: вона була тут, з ними, але водночас стала заручницею Коридору. Каміла це помітила не одразу, а лише тоді, коли на Метровому обличчі відбився переляк, якого вона вже давно не бачила.
Саме тоді вона й поглянула в Ліїні очі.
− О, ні… − тільки й змогла простогнати жінка.
Цього просто не могло бути. Тим більше з новопристалою. Коридор байдужий до таких осіб. Він на них не розмінюватиметься. Навіть задля Метра, такого сильного й важливого, він не потикатиметься в Нічгород. Хіба що… Хіба що воно того справді варте…
Якусь мить вони стояли й мовчки дивилися на дівчину, але так не могло тривати довго. Треба щось робити. Поки не пізно.
Першою оговталася Каміла.
− Я впевнена, ти знаєш, що робити. − Вона благально дивилася на Метра. − Адже знаєш? Так?
Чоловік був розгублений.
− Власне, знаю, але… Я ніколи цього не робив.
− Ти мусиш. Ми маємо її повернути.
− Так, − погодився Метр і тієї ж миті підступив упритул до дівчини й зазирнув їй у вічі. Враз його зіниці теж почали розширюватися. І хоч жоден м’яз обличчя не здригнувся, неймовірне напруження раптом передалося Камілі, і вона ледве втрималася, щоб не скрикнути від цього жахливого відчуття.
Час ніби зупинився. Скільки це тривало − невідомо. Та раптом якесь дивне синє світло осяяло кімнату й зникло так само несподівано, як і з’явилося. Коли Каміла оговталася, Метр сидів на підлозі, обхопивши голову руками, а Лія лише здивовано на нього дивилася.
− Вам погано? − запитала вона і вже було нахилилася до нього, аж раптом зойкнула й відсахнулася. Їй здалося, що вона бачить юнака, але дуже страшного й хворого. Він мав якесь зачумлене обличчя, жовту шкіру й божевільні невидющі очі. Смерть оселилася в цьому худому, немічному тілі. Хто він? А де ж Метр?
− Що сталося? − Каміла теж перелякалася. Вона не побачила того, що дівчина, проте Ліїна реакція її налякала ще дужче за недавні події.
Тієї ж миті чоловік підвів голову. Він був таким, як і завжди, просто трохи змореним. Мужнє обличчя, щетина, упевнений погляд. Дивне видиво зникло, і Лія заспокоїлася.
− Нічого не сталося, − якимось наче не своїм голосом мовила вона, − просто мені здалося…
− Що здалося? − поцікавився Метр і спробував підвестися, та це йому не вдалося. Сили його покинули. Тіло було ніби чуже. Дівчина з Камілою це помітили. Першою кинулася на допомогу Лія. Вона ще не знала, що цього Метр не любить.
− Що з вами? Вам зле?
Метр відштовхнув її. Без злості, роздратування, але рішуче. Він не потребував нічиєї допомоги. Робота, яку він щойно виконав, не просто могла позбавити його сили. Хтозна, коли він зможе оговтатися, але зробити це мусить.
− Ліє, не займай, − втрутилася Каміла. − Метр сам упорається.
− Я ж лише хотіла…
Чоловік не дав їй договорити:
− То що тобі здалося, дівчино?
Він пильно дивився на Лію, і цей погляд ніби читав її думки. Вона знала, що чоловік здогадується про те видиво, яке вона бачила. Але як?
Господи, де вона? Що тут коїться? Вона мертва? Чи збожеволіла? А може…
І тієї ж миті до Лії ніби прийшла відповідь. Вона згадала коридор, двері, сон… Так, сон. Саме так. Усе дуже просто. Вона ж лише спить. Це все їй сниться. Авжеж. Бо як усе це пояснити? То був сон, але й це теж сон. Сон у сні. Таке буває. Вона читала. Та і з нею таке було, коли спиш, а потім прокидаєшся, а потім прокидаєшся знов, уже по-справжньому. І тепер вона мусить прокинутися. Звісно, це сон. Сніг, дзеркала, книжки, кошмари. Так, наче марення якогось божевільного режисера фільмів жахів. Якогось Девіда Лінча.
З цих роздумів її вивів Метр.
− І не сподівайся, люба, − мовив він із сумом у голосі, ніби чудово її розумів. − Ти не прокинешся, хоч те, що ти бачила за дверима, і було сном, але тут усе навсправжки.
Лія стрепенулася. Він прочитав її думки. Це неможливо. Але чоловік вів далі:
− Ти зараз, мабуть, думаєш, що я вмію читати думки, але, на жаль, помиляєшся. Просто ти надто голосно думала, так голосно, що навіть Каміла почула твоє бажання прокинутися. Це зрозуміло. Так завжди буває з новопристалими. Зіткнувшись тут із різними неймовірними речами, вони інакше, як сном, пояснити цього не можуть, от і прагнуть прокинутися. А якби я й справді міг читати думки, то, певно, не питав би, що ж ти таке страшне побачила, що так налякала нас із Камілою.
− Та нічого страшного… − Дівчина вагалася, але вирішила не жартувати з цим чоловіком. − Мені лише на якусь мить здалося, що переді мною сидите не ви, а якийсь юнак, смертельно хворий. Він мав такий жахливий вигляд, що я рефлекторно відсахнулася. У нього було чумне обличчя. Хоча… Про це я лише читала. Я ніколи не бачила людей, хворих на чуму, але тоді мені раптом здалося, що саме ця хвороба вразила хлопця.