Річард шалено крутнув кермо, щоб об'їхати примару Ґордона Вея, що раптово з'явилася в променях його фар і з розбігу стрибнула назустріч.
Він вдарив ногою по гальмах, його понесло юзом, він спробував згадати, що треба робити, коли тебе несе юзом, він знав, що колись давно бачив про це телепередачу, що ж це була за передача? Боже, він не може згадати навіть назву передачі, не кажучи вже про… о, так, там казали, що не можна тиснути на гальма. Точно. З повільною та приголомшливою силою весь світ обертався навколо нього, коли його машина розверталася впоперек дороги, врізалася в насип, що йшов уздовж узбіччя, потім ковзнула та, похитнувшись, зупинилася задом наперед. Річард упав на кермо та важко дихав.
Він підняв слухавку, яку перед цим впустив.
— С'юзан! — вигнув він, — я зателефоную пізніше, — і поклав слухавку.
Він підвів погляд.
Просто перед ним у світлі його фар стояла примарна фігура Ґордона Вея, яка переповненими жахом очима дивилася йому в очі, повільно піднімала руку та вказувала на нього.
Він не знав, як довго він просто сидів там. Видіння зникло через кілька секунд, але Річард просто сидів і тремтів, напевно, не довше хвилини, доки його не вивели з трансу раптовий вереск гальм і різке світло фар.
Він похитав головою. Він збагнув, що зупинився на стрічній смузі дороги. Автомобіль, який щойно різко загальмував майже бампером до бампера, був поліцейським. Річард двічі або тричі глибоко вдихнув, а потім змусив своє заціпеніле тремтяче тіло вийти з машини та повернутися обличчям до офіцера, силует якого повільно йшов до нього у світлі фар.
Офіцер оглянув його з голови до п'ят.
— Ем… Вибачте, офіцере, — якомога спокійніше сказав Річард. — Мене… ем… понесло юзом. Дороги ковзкі, і я… понесло. Мене розвернуло. Як бачите, я зараз розвернутий, — він указав рукою на машину.
— Не хочете розповісти мені, чому саме вас понесло юзом, пане? — дивлячись йому просто в очі, офіцер поліції виймав записник.
— Ну, я ж кажу, — пояснював Річард, — дороги ковзкі через туман і, ну, якщо зовсім чесно, — раптом сказав він попри всі спроби зупинити себе, — я просто їхав собі, аж раптом мені здалося, що я побачив свого роботодавця, який кидався мені під колеса.
Офіцер спокійно дивився на нього.
— Це комплекс вини, офіцере, — сказав Річард з нервовою посмішкою, — ви ж розумієте, як воно буває. Я саме думав про те, щоб відпочити на вихідні.
Полісмен, схоже, вагався між співчуттям і підозрілістю. Його очі трохи примружилися:
— Ви пили, пане?
— Так, — сказав Річард, зітхнувши, — але дуже мало. Не більше, ніж два келиха вина. Ем… і маленький келишок портвейну. Але не більше цього. Я просто втратив на мить зосередженість. Зараз усе гаразд.
— Ім'я?
Річард сказав йому, як його звати та де він живе. Полісмен акуратно все записав у свій нотатник, потім подивився на номерний знак авто, записав і його теж.
— А хто ж ваш роботодавець, пане?
— Його звати Вей. Ґордон Вей.
— О, — вигнув брови полісмен, — це той пан комп'ютерщик?
— Ем… Так, правильно. Я розробляю програмне забезпечення для його компанії. WayForward Technologies II.
— У нашому відділку є один ваш комп'ютер, — сказав полісмен. — Не вмикається, хай йому грець.
— О, — втомленим голосом сказав Річард, — а яка у вас модель?
— Здається, вона називається «Кварк-2».
— О, тоді все просто, — полегшено сказав Річард. — Вона не працює. І ніколи не працювала. Це просто купа лайна.
— Дивно, пане, саме так я завжди й казав, — відповів полісмен. — А дехто з колег з цим не погоджується.
— Що ж, ви не помилялися, офіцере. Цей мотлох безнадійний. Це головна причина того, що перша компанія збанкрутувала. Раджу вам користуватися ним як прес-пап'є.
— Я радше цього не робитиму, пане, — не погодився полісмен. — Бо тоді двері протягом відчинятиме.
— Я вас не розумію, — сказав Річард.
— Я ставлю його, щоб двері не відчинялися, пане. У нас у відділку о цій порі року жахливі протяги. А влітку ми б'ємо ним по голові підозрюваних.
Він закрив свій записник і сховав його в кишеню.
— Раджу вам, пане, їхати надалі обережніше. Замкніть машину та пиячте всі вихідні. Мені тільки це допомагає. А зараз їдьте обережно.
Він повернувся в свою машину, опустив скло вікна та дивився на те, як Річард розвернув свою машину та поїхав. Потім він теж поїхав.
Річард глибоко вдихнув, спокійно доїхав до Лондона, спокійно переліз через канапу, спокійно зайшов у свою квартиру, спокійно сів, налив собі бренді та почав сильно тремтіти.
Причин його тремтіння було три.
По-перше, був простий фізіологічний шок від того, що він мало не вбився, бо це завжди впливає на нерви сильніше, ніж здається. Тіло накачує себе адреналіном, який потім залишається в організмі доки не скисне.
Другою причиною було те, через що його понесло юзом — дивовижне видіння Ґордона, який кидався назустріч його машині. Ох, лишенько. Річард набрав повний рот бренді та пополоскав горло. Потім поставив келих.
Усім було добре відомо, що Ґордон Вей є одним з найбагатших природних родовищ тиску на почуття провини, і що він міг доставляти будь-кому тонну цього почуття кожного ранку, але Річард не знав, що в його випадку все настільки погано.
Він знову взяв келих, піднявся сходами та відчинив двері до своєї робочої кімнати, для чого довелося зсунути стос журналів «БАЙТ», що спирався на них. Відштовхнувши журнали ногою, він пройшов у кінець великого приміщення. Величезне вікно на цій стіні надавало вид на велику частину північного Лондона, з якого наразі розвіювався туман. У темній далечині сяяв собор святого Павла. Секунду або дві Річард дивився на нього, але той не робив нічого незвичайного. Після подій цього вечора це було для Річарда приємним сюрпризом.
У протилежному кінці кімнати стояли два столи, на яких, за останнім рахунком, стояли шість комп'ютерів Макінтош. Посередині стояв Maк II, на якому ліниво оберталася червона тривимірна модель канапи всередині синьої тривимірної моделі сходів з поруччям, радіатором, ящиком енергорозподілу та, звісно, з незручним поворотом посередині.
Канапа починала обертатися в одному напрямку, натикалася на перешкоду, поверталася в іншій площині, натикалася на іншу перешкоду, оберталася навколо третьої осі, доки знову не зупинялася, а потім починала все від самого початку, але вже в іншому порядку. Не треба було дивитися на цю послідовність маневрів дуже довго, щоб зрозуміти, що вона повторюється.
Канапа вочевидь застрягла.
Три інші Макінтоші з'єднувалися плутаниною кабелів з неохайним набором синтезаторів: самплер Emulator II+ HD, стійка TX-модулів, Prophet VS, Roland JX 10, Korg DW8000, Octapad, гітарний контролер Synth-Axe MIDI для лівші та навіть стара барабанна машина — усі вони збирали пил у кутку. Також там був маленький касетний магнітофон, який був рідко потрібний, бо більшість музики зберігалася у комп'ютерних файлах, а не на плівці.
Він усівся навпроти одного з «Макінтошів», щоб перевірити, чим той займається. На екрані була таблиця з назвою «Без назви — Excel», і він задумався, навіщо це.
Він зберіг її та подивився, чи не залишив він собі поміток, і швидко з'ясував, що в цій таблиці знаходяться дані, які він якийсь час тому завантажив після пошуку в базах даних мережі фактів про ластівок. Тепер він мав цифри, які описували їхні міграційні звички, форму їхніх крил, аеродинамічні профілі та характеристики турбулентності, а також якісь елементарні дані щодо того, яку форму могли набирати в польоті їхні зграї, але поки що він не мав жодної гадки щодо того, як йому все це поєднати.
Оскільки сьогодні він був уже занадто втомлений, щоб думати конструктивно, він шалено виділив і скопіював обрані навмання цифри з таблиці, вставив їх у власну програму-конвертор, яка масштабувала та фільтрувала ці цифри згідно з його власним експериментальним алгоритмом, завантажив конвертований файл у «Performer» — потужну програму-секвенсер, і відтворив результат через випадкові MIDI-канали на тому синтезаторі, що був наразі підключений.