Він, звісно, забув, що на автовідповідачі мають бути повідомлення, які залишив не тільки він, а прослуховування чужих повідомлень на автовідповідачі рівносильно читанню чужої пошти.
Він знову пояснив собі, що все, що він намагається зробити — виправити помилку, якої припустився раніше, доки вона не призвела до безповоротних наслідків. Він просто програватиме короткі уривки, доки не знайде свій голос. Це буде не дуже погано, він навіть не зможе розібрати, що там кажуть.
Він подумки застогнав, потім стулив зуби та так сильно тицьнув по клавіші «Грати», що промахнувся, натиснувши помилково на «вийняти касету». Він повернув касету на місце та натиснув на кнопку «Грати» обережніше.
Пі-іп. «О, С'юзан, привіт, це Ґордон, — сказав автовідповідач. — Я зараз уже їду до котеджу. Це вечір…» Кілька секунд Річард перемотував плівку вперед. «…хочу бути певним, що Річард працює. Я маю на увазі справді працює». Річард похмуро скривився та знову тицьнув на кнопку перемотування вперед. Йому дуже не подобалося, що Ґордон намагався тиснути на нього через С'юзан, до того ж уперто заперечуючи, що він це робить. Якщо це триває вже давно, не дивно, що С'юзан дратується при згадках про його роботу. Клац. «…реагування. Передай, будь ласка, щоб С'юзан замовила знак «Озброєне реагування» з загостреним кінцем знизу та такої висоти, щоб кролі бачили.»
— Що? — тихо пробурмотів Річард, і його палець над кнопкою перемотування завагався на секунду. У нього було враження, що Ґордон відчайдушно бажає бути схожим на Говарда Г'юза, і якщо йому ніколи не стати таким багатим, він міг принаймні спробувати бути вдвічі ексцентричнішим.
Вистава. Очевидна вистава.
«Я, звісно, маю на увазі секретарку С'юзан з офісу, а не тебе, — продовжував голос Ґордона на автовідповідачі. — Про що я казав? О, так. Річард і «Гімн 2.00». С'юзан, воно за два тижні має вже бути…» Міцно стуливши губи, Річард натиснув на кнопку перемотування плівки.
«…суть у тому, що є лише одна людина, яка має можливість дізнатися, чи виконує він важливу роботу, або ж просто мріє, і ця єдина людина…» Він знову сердито натиснув кнопку. Він обіцяв собі, що нічого не слухатиме, а тепер розлютився через те, що почув. Він справді має припинити це.
Ну, ще одна спроба.
Коли він знову включив відтворення, була лише музика. Дивно. Він промотав плівку вперед, але все одно отримав музику. «Навіщо комусь телефонувати та грати автовідповідачу музику?» — думав він.
Телефон задзвонив. Річард зупинив касету, підняв слухавку, а потім мало не кинув її, як електричного вугря, збагнувши, що він робить. Ледве наважуючись дихати, він підніс слухавку до вуха.
— Правило зламника номер один, — сказав голос у слухавці. — Ніколи не піднімай слухавку, коли ти в чужій квартирі. Бо ким ти в біса можеш назватися?
Річард завмер. Минула секунда або дві, перш ніж він згадав, як користуватися голосом.
— Хто це? — зрештою прошепотів він.
— Правило номер два, — продовжував голос. — Підготовка. Бери з собою потрібні інструменти. Бери рукавички. Спробуй хоч трохи уявити те, що на тебе чекає, перш ніж почнеш теліпатися посеред ночі на підвіконнях.
— Правило номер три. Ніколи не забувай про правило номер два.
— Хто це? — вигукнув Річард
Голос продовжував, ігноруючи його.
— Сусідський Патруль, — сказав він. — Якщо ти визирнеш із заднього вікна, то побачиш…
Тягнучи за собою провід телефону, Річард підбіг до вікна та визирнув. По його очах здалека вдарив спалах.
— Правило номер чотири. Ніколи не ставай там, де тебе можуть сфотографувати.
— Правило номер п'ять… Ти слухаєш мене, Мак-Даффе?
— Що? Так… — ошелешено сказав Річард. — Звідки ви мене знаєте?
— Правило номер п'ять. Ніколи не зізнавайся як тебе звати.
Річард мовчки стояв та важко дихав.
— Якщо тобі цікаво, я набираю платні курси…
Річард нічого не сказав.
— Ти вчишся, — продовжував голос. — Повільно, але вчишся. Якби ти вчився швидко, то вже поклав би слухавку, звісно. Але ти цікавий і некомпетентний, тому не кладеш. Насправді в мене немає курсів для зламників, якою б привабливою не була ця ідея. Я певний, що вони користувалися б попитом. Якщо ми не можемо обійтись без крадіїв, нехай вони принаймні будуть освічені.
— Але якщо б я вів такі курси, тебе я зачислив би безоплатно, тому що я теж цікавий. Мені цікаво дізнатися, чому пан Річард Мак-Дафф, який, наскільки мені відомо, тепер став заможним чоловіком, кимось там у комп'ютерній індустрії, раптом змушений вдиратися в чужі домівки?
— Хто?..
— Тому я провів невелике дослідження, зателефонував у довідкову службу та виявив, що квартира, в яку він вдерся, належить пані С. Вей. Я знаю, що роботодавця пана Річарда Мак-Даффа звати пан Ґ. Вей, і мені цікаво, чи вони, бува, не родичі?
— Хто?..
— Ти розмовляєш зі Свладом, більше відомим як «Дірк» Челлі, який наразі працює під псевдонімом Джентлі, з причин, про які наразі краще не казати. Бажаю тобі доброго вечора. Якщо хочеш дізнатися більше, через десять хвилин я буду в «Піца-Експрес» на Аппер-Стріт. Не забудь взяти з собою гроші.
— Дірк? — скрикнув Річард. — Ти… Ти намагаєшся шантажувати мене?
— Ні, дурню, на піцу гроші!
У слухавці клацнуло — Дірк Джентлі поклав слухавку.
Секунду або дві Річард стояв приголомшений, потім знову витер чоло та обережно, наче пораненого хом'ячка, поклав слухавку.
Його мозок почав тихо гудіти та смоктати пальчик. Багато маленьких нервових клітиночок кори його головного мозку взяли одне одного за ручки та почали водити хоровод і співати дитячі пісеньки. Він трухнув головою, намагаючись змусити їх припинити, та швидко знову сів біля автовідповідача.
Він довго сперечався з самим собою, натискати ще раз чи не натискати кнопку «Грати», а потім натиснув на неї ще до того, як визначився. Не минуло й чотирьох секунд легкої оркестрової музики, аж від вхідних дверей почулося шкрябання ключа в замку.
Запанікувавши, Річард натиснув на кнопку виймання касети, засунув її в кишеню своїх джинсів і встромив замість неї нову касету, яку взяв з купи біля автовідповідача. Вдома у нього біля автовідповідача була схожа купа. Їх приносила С'юзан з офісу — бідолашна страждальниця С'юзан з офісу. Треба не забути виявити їй вранці своє співчуття, якщо йому стане на це часу та зосередженості.
Раптом, навіть не усвідомивши цього, він змінив думку. Він миттєво вийняв з апарата нову касету, повернув туди викрадену, стукнув по кнопці зворотного перемотування та кинувся на канапу, де за дві секунди до того, як відчинилися двері, спробував вмоститися в недбалій і переможній позі. Корячись інстинкту, він заховав ліву руку за спиною, бо це могло статися в пригоді.
Коли він намагався надати рисам свого обличчя вираз у рівній мірі каяття, життєрадісності та сексуальної привабливості, двері відчинилися, і в них зайшов Майкл Вентон-Вікс.
Усе зупинилося.
Надворі вщухнув вітер. Сови завмерли в польоті. Ну, сови може завмерли, а може й ні, але центральне опалення безсумнівно вимкнулося, не в змозі чинити опір надприродному холоду, що раптом пронісся по кімнаті.
— Що ти тут робиш, Середо? — суворо запитав Річард. Він підвівся з канапи, неначе злетівши силою гніву.
Майкл Вентон-Вікс був великим чоловіком із сумним обличчям, у певних колах його знали як Майкла Середа-Тиждень, бо це були звичайні терміни, до яких він обіцяв усе виконати. Він був одягнений у костюм, який був бездоганно викраяний ще тоді, коли його батько, покійний лорд Маґна, купив його сорок років тому.
Майкл Вентон-Вікс посідав дуже високе місце в маленькому, але ретельно складеному списку людей, які дуже не подобалися Річардові.