Він заштовхав молодого чоловіка поперед себе в залу й вони зайняли останні два вільні місця за Високим Столом, здійнявши цим цілий шквал нахмурених лобів і вигнутих брів, обурених перериванням молитви.
Цього вечора зала була повна. У холодні місяці вона завжди ставала популярнішою серед студентів. Більш незвичним було те, що залу було освітлено свічками — тепер таке траплялося лише з особливих нагод. Два довгі, переповнені людом столи простягалися в ледь освітлену темряву. При свічковому освітленні обличчя людей здавалися живішими, їхні приглушені голоси та дзенькіт келихів і столових приборів здавалися більш захопливими, а в темних нішах великої зали, здавалося, були присутні всі століття її існування. Високий Стіл був поперечиною на кінці цих двох столів і був піднятий над ними майже на півметра. Оскільки це був вечір прийому гостей, стіл було накрито з обох боків, щоб умістити якомога більше людей, тому багато хто сидів спиною до решти зали.
— Що ж, Мак-Даффе, — сказав професор, коли вже всівся та розгорнув серветку, — дуже радий вас знову бачити, друже мій. Радий, що ви змогли приїхати. Гадки не маю, до чого це все, — додав він, перелякано дивлячись навколо себе. — Усі ці свічки та срібло… Зазвичай це означає особливу вечерю на честь когось або чогось, про що ніхто нічого не пам'ятає окрім того, що це означає кращу їжу перед сном.
Він замовчав, на мить замислившись, а потім сказав:
— Вам не здається дивним, що якість їжі обернено пропорційна яскравості освітлення? Це змушує задуматися, яких кулінарних висот зможуть досягти наші кухарі, якщо зачинити їх у повній темряві? Думаю, це варто спробувати. У Коледжі є непогані підземелля, якими для цього можна скористатися. Здається, я вам їх колись показував, гм? Там чудова цегляна кладка.
Для гостя все це було певним полегшенням, бо було першою ознакою того, що той, до кого він приїхав, не має жодної гадки, хто він такий. Професор Урбан Хронотіс, «реджіус професор хронології», або ж просто «Редж», як він просив себе звати, мав пам'ять, яку він сам колись порівняв з метеликом «Птахокрилка Королеви Олександри», бо той яскравий, гарно пурхає туди-сюди та наразі вже майже вимер.
Коли він кілька днів тому зателефонував Річардові, запрошуючи його сюди, здавалося, що він сильно прагнув побачити свого колишнього студента, але коли Річард прибув цього вечора — дещо запізно, якщо відверто — професор відчинив двері начебто гнівно. Побачивши Річарда, він здригнувся від подиву та забажав знати, чи не має в того якихось проблем, дуже дратівливо зреагував на нагадування про те, що вже десять років минуло з того часу, як Річард був студентом, а зрештою таки погодився, що Річарда запрошено на вечерю, після чого він, професор, почав швидко говорити про історію коледжської архітектури, що було надійною ознакою того, що подумки він деінде.
Насправді «Редж» ніколи нічого не викладав Річардові, він був лише його тьютором, що означало відповідальність за добробут, нагадування про наближення екзаменів, поради не вживати наркотики, тощо. Взагалі-то було не зовсім зрозуміло, чи викладав Редж взагалі колись що-небудь і чого він міг навчити. Його посада була, м'яко кажучи, дуже незрозуміла, а після того, як він здихався обов'язків викладати завдяки простому та перевіреному часом методу — надаючи всім потенційним студентам великий список книг, які вже тридцять років не друкувалися, а потім влаштовуючи істерику через те, що вони не змогли їх знайти — нікому так і не вдалося виявити природу його наукової дисципліни. Він, звісно, колись давно дав собі клопіт вилучити з університетської та коледжської бібліотек останні примірники книг зі свого списку, таким чином отримавши багато часу на те, щоб займатися своїми справами.
Оскільки Річардові вдавалося відносно непогано спілкуватися з цим дідуганом, одного дня він набрався сміливості спитати його, що таке «реджіус професор хронології». То було одного з тих приємних літніх днів, коли здається, що весь світ готовий вибухнути від задоволення буття собою, а Редж мав нетипово відвертий настрій. Вони тоді йшли мостом через річку Кем, що поєднував старіші часини Коледжу з новішими.
— Синекура, мій любий друже, відверта синекура, — посміхаючись, казав професор. — Маленька кількість грошей за дуже малу або навіть відсутню роботу. Навіки позбавляє мене конкуренції, надаючи зручне, хоча й дещо скромне житло. Дуже рекомендую.
Він нахилився через поруччя моста та вказав на одну з цеглин, яку вважав цікавою.
— Але якого роду дослідження це мають бути? — наполягав Річард. — Це історія? Фізика? Філософія? Що саме?
— Ну, — повільно сказав Редж, — якщо вам так цікаво, цю посаду заснував король Георг ІІІ, який, як ви знаєте, подекуди тішився досить кумедними ідеями; приміром, він вважав, що одне з дерев у Віндзорському Парку насправді було Фредеріком Великим. Оскільки посада заснована ним, до неї додається «реджіус». Ідея теж належала особисто йому, а це вже було дещо незвичним.
Сонце виблискувало на річці Кем. Люди в човниках радісно волали один до одного забиратися з дороги. Худі природознавці, які кілька місяців просиділи в своїх кімнатах, ставши білими та схожими на риб, виходили, кліпаючи очима, на денне світло. Парочки, що прогулювалися вздовж берега, час від часу настільки захоплювалися навколишньою чудовістю, що відчували нагальну потребу сховатися десь на годину в кімнаті.
— Цей бідолаха, — продовжував Редж, — тобто, Георг ІІІ, як вам відомо, був одержимий часом. Увесь палац обставив годинниками. Постійно заводив їх. Іноді вставав посеред ночі й швендяв по всьому палацеві в одній нічній сорочці — заводив годинники.
— Розумієте, його дуже тривожило те, що час може перестати йти вперед. Протягом його життя відбулося стільки жахливих речей, що він боявся, що якась із них може повторитися, якщо час зможе повернутися хоч на трохи. Це дуже зрозумілий страх, особливо для геть божевільного, а той бідолаха, при всій моїй повазі до нього, безсумнівно з котушок з'їхав. Він призначив мене, або ж, правильніше, мою посаду — це професорство, розумієте, яке я наразі обіймаю… Про що я казав? О, так. Він започаткував цю посаду професора хронології з метою виявити, чи є якісь причини того, чому одна річ трапляється після іншої, та чи був спосіб запобігти цьому. Оскільки я від початку знав, що відповіді на ці питання були «так», «ні» та «можливо», я збагнув, що решту своєї кар'єри можу відпочивати.
— А ваші попередники?
— Емм… Дотримувалися такої ж думки.
— Але хто вони були?
— Хто вони були? Ну, чудові люди, звісно, усі до одного. Нагадайте мені коли-небудь розповісти про них. Бачите ту цеглину? Колись на неї вирвало Вордсворта[1]. Велика була людина.
Усе це було приблизно десять років тому.
Річард оглянув велику залу навколо себе, щоб побачити, що змінилося з тих часів, і виявив, звісно, що нічого. У темних висотах висіли ледь освітлені мерехтінням свічок примарні портрети прем'єр-міністрів, архієпископів, політичних реформаторів і поетів; будь-кого з них свого часу могло вирвати на ту саму цеглину.
— Що ж, — сказав Редж гучним змовницьким шепотом, ніби розповідав у жіночому монастирі про пірсінг сосків, — я чув, що ваші справи йдуть несподівано добре, це правда?
— Ну, взагалі-то, так, — сказав Річард, для якого це було такою самою несподіванкою, як і для інших, — так, непогано.
Кілька з тих, хто сидів за столом, подивилися на нього.
— Комп'ютери, — почув він, як хтось зневажливо прошепотів своєму сусідові. Жорсткі погляди знову розслабилися й відвернулися.
— Чудово, — сказав Редж. — Я дуже радий за вас.
— Скажіть-но, — продовжував він, і Річард не відразу збагнув, що професор звертався вже не до нього, а повернувся до свого сусіда справа, — а до чого все це? — він невизначено змахнув рукою, вказуючи на свічки та срібний посуд.
Його сусід, літній зморшкуватий чоловік, дуже повільно повернувся та подивився на нього так, ніби був дуже незадоволений, що його повернули до життя.
— Колрідж[2], — сказав він скрипучим голосом, — це Вечеря Колріджа, старий дурню.
1
Вільям Вордсворт (1770–1850) — англійський поет-романтик. Видатний представник «озерної школи».
2
Семюел Тейлор Колрідж (1772–1834) — англійський поет і літературний критик. Представник «озерної школи».