Він припустив, що саме сюди й прибула його експериментальна осцилограма. Він нерішуче натиснув клавішу. Гидке пердіння, що миттєво залунало з динаміків, було таке гучне, що він не відразу почув слова «Свладе Челлі!», що одночасно гримнули з порогу.
Річард сидів у офісі Дірка та кидав маленькими кульками паперу в кошик для сміття, де вже було кілька телефонних слухавок. Він ламав олівці. Барабанячи по колінах, він грав великі уривки зі старого соло Джинджера Бейкера.
Одним словом, він нервував.
Він спробував написати на аркуші паперу з Діркова записника всі події минулого вечора, які міг згадати, та коли кожна з них відбулася, якщо вдавалося згадати час. Його вразило, якою важкою виявилася ця справа та якою немічною здавалася його свідома пам'ять у порівнянні з несвідомою, яку продемонстрував йому Дірк.
«Клятий Дірк», — подумав він. Він хотів поговорити зі С'юзан. Дірк сказав йому, що цього ні в якому разі не можна робити, бо телефонні дзвінки відстежуватимуться.
— Клятий Дірк, — раптом сказав він і схопився на ноги.
— У вас є монети по десять пенсів? — запитав він непохитно похмуру Джаніс.
Дірк озирнувся.
На тлі дверей стояв високий темний силует.
Цей високий темний силует, схоже, був незадоволений тим, що бачив, ба навіть сердився. Навіть більше, ніж сердився. Він був схожий на високий темний силует, який міг легко повідривати голови десятьом куркам, і навіть після цього досі бути сердитим.
Ступивши вперед, у світло, силует виявився сержантом Ґілксом з кембриджської поліції.
— Ти знаєш, — заговорив сержант Ґілкс з кембриджської поліції, кліпаючи очима від придушених емоцій, — коли я повернувся сюди та побачив, що один полісмен чатує з пилкою біля канапи, а інший розриває на шматки невинний кошик для сміття, я був змушений поставити собі певні питання. І я мусив поставити їх занепокоєним голосом, розуміючи, що відповіді на них мені не сподобаються.
— А потім, Свладе Челлі, я піднімався сходами, маючи жахливі передчуття, дуже жахливі. І ці передчуття, мушу сказати, цілком виправдалися. Може, окрім спантеличених полісменів ти також зможеш прояснити й коня, якого знайшли у ванній кімнаті? Бо це було цілком у твоєму дусі.
— Не можу, — сказав Дірк. — Поки що. Але він мене дуже цікавить.
— Ще б пак. Він цікавив би тебе ще сильніше, якби тобі довелося спускати ту кляту тварину по бісових спіральних сходах о першій годині ночі. Що ти тут в дідька робиш? — втомлено запитав сержант Ґілкс.
— Шукаю справедливість, — сказав Дірк.
— Ну, зі мною тоді краще справи не мати, — сказав Ґілкс. — А з міськими і поготів. Що ти знаєш про Мак-Даффа та Вея?
— Про Вея? Лише те, що відомо всім. З Мак-Даффом я вчився в Кембриджі.
— О, вчився, кажеш? Опиши його.
— Високий. Високий і абсурдно худий. Доброзичливий. Трохи схожий на богомола, який не полює… нехижий богомол, так би мовити. Такий собі приємний, дружній богомол, який облишив полювання та зайнявся натомість тенісом.
— Гм, — прохрипів Ґілкс, відвернувся та оглянув кімнату.
Дірк поклав касету в кишеню.
— Схоже, це саме він, — сказав Ґілкс.
— А ще він, звісно, абсолютно не здатний вбити, — сказав Дірк.
— Це ми вирішуватимемо.
— А також журі присяжних.
— Тьху! Журі!
— Втім, звісно, до журі справа не дійде, оскільки факти казатимуть самі за себе задовго до того, як мій клієнт з'явиться в суді.
— Твій бісів клієнт? Так, Челлі, де він?
— Не маю жодної гадки.
— Я певний, що ти маєш його адресу, куди надсилаєш рахунки.
Дірк знизав плечима.
— Послухай, Челлі, це цілком звичайне, нешкідливе розслідування вбивства, і я не хочу, щоб ти його споганив. Тож вважай поки що, що тебе попереджено. Якщо я дізнаюся хоч про один зниклий доказ, я тебе так ударю, що не знатимеш, коли четвер, а коли завтра. А тепер забирайся звідси та віддай мені ту касету, — він простягнув руку.
Дірк кліпнув, щиро дивуючись:
— Яку касету?
Ґілкс зітхнув:
— Ти чоловік розумний, Челлі, це я визнаю, — сказав він. — Але ти повторюєш ту саму помилку, якої припускаються багато розумних людей: вважаєш усіх інших дурнями. Коли я відвертався, я мав на те причину, а причиною було бажання побачити, що ти візьмеш. Мені не треба було бачити, як ти це береш, мені достатньо було побачити, чого потім не вистачало. Нас тренують, якщо ти не знав. По вівторках у нас було півгодини «Тренування на спостережливість». Це була перерва після чотирьох годин «Байдужої жорстокості».
Дірк сховав свою злість за слабкою посмішкою. Він опустив руку в кишеню шкіряного плаща та вийняв касету.
— Увімкни її, — сказав Ґілкс, — послухаймо, що ти хотів він нас приховати.
— Річ не в тому, що я не хотів, що б ви це почули, — знизав плечима Дірк. — Просто я хотів почути її перший, — він підійшов до полиці, на якій стояла стерео-апаратура Річарда та вставив касету в магнітофон.
— Не хочеш сказати вступне слово?
— Це касета, — сказав Дірк, — з автовідповідача С'юзан Вей. У Вея була звичка залишати довгі…
— Так, я знаю. А вранці наступного його секретарка бігала навкруги та збирала його балаканину, бідолаха.
— Отже, я вважаю, що на цій касеті може бути повідомлення, залишене Ґордоном Веєм минулого вечора з машини.
— Зрозуміло. Добре. Вмикай.
Елегантно вклонившись, Дірк натиснув на кнопку.
«О, С'юзан, привіт, це Ґордон, — знову сказав запис. — Я зараз уже їду до котеджу».
— До котеджу! — їдко вигукнув Ґілкс.
«Це вечір четверга й зараз… 8:47. На дорозі погана видимість. Слухай, до мене на ці вихідні приїжджають люди зі Штатів…»
Ґілкс вигнув брови, глянув на годинник і записав щось у записнику.
Коли в кімнаті залунав голос мертвого чоловіка, і Дірк, і сержант поліції відчули мороз поза шкірою.
«…просто диво, що я не лежу зараз мертвий у канаві, оце була б пригода, залишити свої останні слова на чиємусь автовідповідачі, чому цим…»
У напруженому мовчанні вони слухали відтворення всього повідомлення.
«Така вже проблема з цими розумниками: вигадають одну чудову річ, що дійсно працює, а тоді очікують, що ти їх роками фінансуватимеш, поки вони розважаються розрахунком тривимірних карт своїх пупків. Вибач, мені доведеться зупинитися та зачинити як слід багажник. Я швидко».
Потім почувся приглушений звук падіння слухавки на пасажирське сидіння, а кілька секунд по тому вони почули, як відчинилися двері авто. Весь цей час було чутно булькотіння музики з магнітоли.
Кілька секунд по тому почувся далекий, приглушений, але очевидний подвійний постріл з дробовика.
— Зупини плівку, — різко сказав Ґілкс і глянув на годинник. — Три хвилини та двадцять п'ять секунд після того, як він сказав, що було 8:47, — він знову подивився на Дірка. — Залишайся тут. Не рухайся. Нічого не чіпай. Я запам'ятав розташування кожної частинки повітря в кімнаті, я знатиму навіть дихав ти чи ні.
Він швидко розвернувся та пішов. Дірк чув, як він казав, спускаючись сходами: «Тікет! Зв'яжись з офісом WayForward, отримай деталі автомобільного телефону Вея: який номер, яка мережа…» — голос затихнув.
Дірк швидко зменшив гучність на підсилювачі та продовжив слухати касету.
Якийсь час грала музика. Дірк розчаровано стукав пальцями. Досі тривала музика.
Він не надовго натиснув на кнопку швидкого перемотування вперед. Досі музика.
Він збагнув, що він щось шукає, але не знає, що саме. Від цієї думки він прикипів до місця.
Він абсолютно точно щось шукав.
І абсолютно точно не знав, що саме.
Розуміння того, що він не знає точно, чому він робить те, що він робить, раптово жахнуло та напружило його. Він повільно, як відчиняють двері холодильника, розвернувся.