— Гм… ну, мені так сказав один друг.
— Який друг?
— Ну, його звати Дірк Джентлі.
— Ти ніколи не розповідав мені про нього. Хто він? Він сказав ще що-небудь?
— Він загіпнотизував мене та… гм, змусив стрибнути в канал і, гм, ну, це, начебто, й усе.
На іншому кінці лінії зв'язку була жахливо довга пауза.
— Річарде, — сказала зрештою С'юзан, і її голос став спокійний, як у людини, яка збагнула, що якими б кепськими не здавалися справи, немає жодної причини, чому вони не можуть стати ще гіршими, — приїжджай сюди. Я збиралася була сказати, що мені потрібно побачити тебе, але схоже на те, що це тобі потрібно побачитись зі мною.
— Мені, напевно, слід піти в поліцію.
— В поліцію сходиш пізніше. Річарде, будь ласка. Кілька годин нічого не змінять. Я… Мені навіть думати важко. Річарде, це так жахливо. Просто, якщо ти будеш тут, мені стане легше. Де ти?
— Добре, — сказав Річард, — я буду через двадцять хвилин.
— Мені залишити вікно відчиненим чи цього разу ти спробуєш зайти в двері? — пирхнула вона.
РОЗДІЛ 23
— Ні, будь ласка, — сказав Дірк, утримуючи руку пані Пірс від відкривання листа з податкової інспекції, — є небеса бурхливіші за ці.
Його похмурі роздуми в темному кабінеті завершилися, і наразі він був захоплено зосереджений. Для того, щоб умовити пані Пірс простити йому останнє екстравагантне придбання, з яким він повернувся до офісу, йому довелося поставити свій реальний підпис на реальному чекові з зарплатою, тому він мав почуття, що сидіти за столом і відкривати конверти з листами від податківців було неправильною реакцією на його великодушний жест.
Вона відклала конверт.
— Ходімо! — сказав він. — Я хочу вам дещо показати. Я з надзвичайною цікавістю спостерігатиму за вашою реакцією.
Він квапливо повернувся до свого кабінету та сів за стіл.
Вона терпляче зайшла за ним і сіла навпроти, підкреслено ігноруючи несподіваний екстравагантний предмет, що стояв посеред столу.
Блискуча латунна табличка на дверях дуже роздратувала її, але дурний телефон з великими червоними кнопками вона вважала не вартим навіть презирства. І вона, звісно, не збиралася робити нічого поспішного на кшталт усмішки, перш ніж не переконається, що чек приймуть у банку.
Останнього разу, коли він виписав їй чек, він скасував його того самого дня, пояснивши, що інакше той міг «потрапити не в ті руки». Не тими руками, судячи з усього, були руки представника її банка.
Він штовхнув уздовж столу аркуш паперу.
Вона взяла його в руки та подивилася. Потім розвернула догори ногами та знову подивилася. Потім подивилася на нього з іншого боку та поклала його на стіл.
— Ну? — запитав Дірк. — Що це, на вашу думку? Кажіть!
Пані Пірс зітхнула.
— Це багато безглуздих закарлючок, які зроблені на аркуші офісного паперу синім маркером, — сказала вона. — Схоже, їх зробили ви.
— Ні! — гримнув Дірк. — Тобто, так, — визнав він, — але лише тому, що я вважаю, що це рішення задачі.
— Якої задачі?
— Задачі про фокус! — ляснув Дірк по столу. — Я розповідав вам!
— Так, пане Джентлі, неодноразово. Думаю, це був просто фокус. Їх по телевізору багато показують.
— Але цей фокус відрізняється від тих тим, що був абсолютно неможливий!
— Якби він був неможливий, його б не виконали. Це очевидно.
— Ото ж бо! — схвильовано сказав Дірк. — Ото ж бо! Пані Пірс, ви жінка надзвичайного розуму та проникливості.
— Дякую, пане. Можна вже йти?
— Зачекайте! Я ще не закінчив! До кінця ще далеко, його ще навіть не видно! Ви продемонстрували мені рівень свого розуму та проникливості, а тепер дозвольте мені продемонструвати свій!
Пані Пірс терпляче опустилася на стілець.
— Думаю, вас це вразить, — сказав Дірк. — Подумайте ось над чим. Нерозв'язна проблема. Намагаючись її вирішити, мої думки ходили по колу, знову та знову оцінюючи одні й ті самі божевільні речі. Було очевидно, що доки я не отримаю відповідь, я не зможу думати про щось інше, але так само очевидно було й те, що я мав подумати про щось інше, якщо хотів отримати відповідь. Як розірвати це коло? Спитайте мене, як я це зробив.
— Як? — слухняно, але без ентузіазму запитала пані Пірс.
— Написавши, в чому полягає відповідь! — вигукнув Дірк. — Ось вона! — він тріумфально поклав на стіл аркуш паперу та з задоволеною усмішкою відкинувся на спинку крісла.
Пані Пірс мовчки подивилася на аркуш.
— Завдяки цьому, — продовжував Дірк, — тепер я маю можливість думати про нові захоплюючі задачі, наприклад…
Він узяв цей аркуш, вкритий безглуздими закарлючками та завитками, та простягнув його їй.
— Якою мовою, — тихим трагічним голосом спитав він, — це написано?
Пані Пірс продовжувала дивитися мовчки.
Дірк поклав аркуш, закинув ноги на стіл та відкивнув голову назад, склавши під нею руки.
— Ви розумієте, що я зробив? — звернувся він до стелі, яка мало не здригнулася від того, що її так несподівано залучили до розмови. — Я трансформував проблему. Надзвичайно складну, а можливо навіть нерозв'язну головоломку я перетворив на банальну задачу з лінгвістики. Втім, — пробурмотів він після довгих мовчазних роздумів, — ця лінгвістична задача надзвичайно складна, а можливо навіть нерозв'язна.
Він знову сів нормально, щоб пильно подивитися на Джаніс Пірс.
— Ну ж бо, — спонукав він, — скажіть, що це божевілля, але воно може спрацювати!
Джаніс Пірс кашлянула.
— Це божевілля, — сказала вона, — це точно.
Дірк відвернувся та розслаблено нахилився вбік, напевно, так само, як робив натурщик «Мислителя», коли Роден виходив до вітру. Його вигляд раптово став утомленим і пригніченим.
— Я знаю, — тихим, засмученим голосом сказав він, — що десь є щось надзвичайно неправильне. І я знаю, що для того, щоб виправити це, я мушу поїхати в Кембридж. Але мені було б не так страшно, якби я знав, у чому річ…
— Можна мені вже піти? — запитала пані Пірс.
Дірк похмуро подивився на неї.
— Так, — зітхнувши, сказав він, — лише тільки… просто скажіть мені, — він указав пальцем на аркуш паперу, — якої ви думки щодо цього?
— Як на мене, то ви поводитеся як дитина, — відверто сказала Дженіс Пірс.
— Але ж… але ж… але ж… — Дірк розчаровано стукав по столу. — Хіба ви не розумієте, що для того, щоб зрозуміти, іноді потрібно бути дитиною? Лише дитина бачить речі з бездоганною чіткістю, бо вона ще не створила всіх тих фільтрів, що заважають нам побачити те, що ми не очікуємо побачити?
— То чому б вам не звернутися до дитини?
— Дякую, пані Пірс! — сказав Дірк і простягнув руку до капелюха. — Ви знову зробили мені неоціниму послугу, за яку я вам невимовно вдячний.
Він швидко пішов.
РОЗДІЛ 24
Коли Річард прямував до квартири С'юзан, погода почала псуватися. Небо, яке вранці було таке насичене та яскраве, почало втрачати свій ентузіазм і поверталося до свого звичайного англійського вигляду, тобто ставало схожим на сиру смердючу ганчірку для посуду. Річард взяв таксі, яке довезло його на місце за кілька хвилин.
— Їх усіх депортувати треба, — сказав таксист, зупиняючи машину.
— Гм… кого депортувати? — запитав Річард, збагнувши, що не слухав, про що йому казав водій.
— Ем… — сказав водій, який раптом теж зрозумів, що його не слухали. — Усіх їх. Позбутися в дідька їх усіх, ось що я кажу! І їхніх клятих тритонів, — додав він про всяк випадок.
— Напевно, ви маєте рацію, — сказав Річард і поспішив у будинок.
Перед вхідними дверима її квартири він почув, як С'юзан грає на віолончелі повільну, урочисту мелодію. Він зрадів цьому; тому, що вона грала. Вона мала дивовижну емоційну самодостатність і самоконтроль за умови, що могла пограти на віолончелі. Щодо її відносин із музикою, яку вона грала, він помітив дивну та надзвичайну річ. Коли вона була дуже схвильована або зажурена, вона могла сісти та зіграти що-небудь з повною зосередженістю, а після цього була спокійна та наче оновлена.