«Цей чоловік обожнював говорити, — скаже він пізніше поліції. — Боже, якби я вийшов на десять хвилин до туалету, він би продовжував розповідати касовому апарату. А якби я затримався хвилин на п'ятнадцять, то касовий апарат теж пішов би звідси. Так, я певний, що це він, — додасть він, коли йому покажуть фото Ґордона Вея. — Спочатку я вагався, бо на світлині в нього рот закритий».
«І ви абсолютно певні, що не бачили нічого підозрілого? — запитає полісмен. — Вам нічого не здалося дивним абощо?»
«Ні, я ж кажу, це був звичайний клієнт, звичайна ніч, така сама як завжди».
Полісмен уважно подивиться на нього. «Просто заради того, щоб переконатися, що я вас розумію правильно, — скаже він, — якщо я раптом зроблю ось так… — він перекосить очі, висуне язик і почне танцювати, крутячи пальцями у вухах, — це на вашу думку дивно?»
«Ну, та-ак, — скаже касир, нервово задкуючи. — Я б сказав, що ви геть збожеволіли».
«Добре, — скаже полісмен, ховаючи записник. — Просто різні люди іноді мають різні уявлення щодо значення слова «дивне», пане. Якщо минула ніч була така сама звичайна, як будь-яка інша, то я — прищ на сідниці тітки маркіза Квінзбері. Пізніше нам буде потрібна ваша офіційна заява, пане. Дякую, що приділили мені час».
Усе це ще мало статися.
А поки що Ґордон засунув мапи в кишеню та побрів назад до своєї машини. Стоячи під ліхтарями в тумані, його авто вкрилося дрібними намистинами крапельок вологи й було схоже на… ну, схожим воно було на дуже дорогий «Mercedes-Benz». Ґордон спіймав себе на тому, що впродовж якоїсь мілісекунди він бажав володіти такою машиною, але тепер він умів уже досить вправно відганяти такі думки, які лише водили його колами та залишали по собі депресію та спантеличеність.
Він поплескав її, а потім, обходячи навколо, помітив, що багажник не повністю закритий, тож натиснув на нього. Той замкнувся, чітко та надійно клацнувши. Що ж, саме це й робить її такою дорогою, так? Саме таке чітке на надійне клацання. Старомодні цінності якості та майстерності. Він подумав про десяток речей, про які хотів поговорити зі С'юзан, знову сів у машину, виїхав на дорогу та почав набирати її номер.
«…тож якщо хочете, залиште мені повідомлення, і я зателефоную вам якнайшвидше. Можливо». Пі-іп.
— О, С'юзан, привіт, це Ґордон, — сказав він, незручно затиснувши слухавку між плечем і вухом. — Я зараз уже їду до котеджу. Це вечір четверга й зараз… 8:47. На дорозі погана видимість. Слухай, до мене на ці вихідні приїжджають люди зі Штатів, щоб обговорити дистрибуцію «Гімн 2.00», аспекти реклами, тощо, і ти ж знаєш, я не люблю просити тебе про таке, але сама знаєш, кожного разу я це роблю, і сьогодні теж.
— Я просто хочу бути певним, що Річард працює. Я маю на увазі справді працює. Коли я його питаю, він каже «О, звісно, все гаразд, але дуже часто…» Дідько! Які ж яскраві фари у цієї вантажівки, ці виродки-водії ніколи їх не опускають як слід, просто диво, що я не лежу зараз мертвий у канаві, оце була б пригода, залишити свої останні слова на чиємусь автовідповідачі; чому цим вантажівкам не ставлять систему автоматичного опускання фар, коли назустріч хтось їде? Слухай, занотуй, щоб я не забув сказати С'юзан — не тобі, звісно, а моїй секретарці — сказати їй, щоб вона відправила від мене листа тому чуваку в департаменті екології, що ми забезпечимо технологію, якщо він забезпечить юридичну підтримку. Це на благо суспільства, та й взагалі він винен мені послугу, до того ж який сенс мати Орден Британської Імперії, якщо не можеш надерти чиюсь дупу? Як чуєш, я весь цей тиждень розмовляв з американцями.
— До речі, боженько, сподіваюсь, що я не забув покласти в багажник дробовики. Що з цими американцями, що вони завжди, як навіжені, стріляють моїх кролях? Я купив їм кілька мап, сподіваючись умовити їх піти в довгу оздоровчу прогулянку та відвернути їхні думки від стрільби по кроликах. Мені шкода тих тваринок. Думаю, коли приїжджають американці, мені слід ставити на газонах оті знаки, знаєш, як у Беверлі Хіллз, з надписом «Озброєне реагування».
— Передай, будь ласка, щоб С'юзан замовила знак «Озброєне реагування» з загостреним кінцем знизу та такої висоти, щоб кролі бачили. Я, звісно, маю на увазі секретарку С'юзан з офісу, а не тебе.
— Про що я казав? О, так. Річард і «Гімн 2.00». С'юзан, воно за два тижні має вже бути на бета-тестуванні. Він каже мені, що все гаразд. Але кожного разу, коли я його бачу, у нього на моніторі зображення канапи вертиться. Він каже, що то важлива концепція, але я бачу в цьому лише меблі. Люди, які хочуть, щоб їм співали звіти їхніх кампаній, не захочуть купувати канапу, що обертається. І перетворювати візерунки ерозії в Гімалаях на флейтовий квінтет, на мою думку, йому зараз теж не слід.
— Стосовно того, чим займається Кейт… Знаєш, С'юзан, я не можу приховати свою стурбованість витратами на зарплатню та комп'ютерний час, що забирає цей проект. Хоч якими важливими не були б ці дослідження в довгостроковій перспективі, існує також можливість — це лише можливість, але цю можливість, на мою думку, нам слід ретельно розглянути — що це фуфло. Дивно, чомусь торохтить багажник, я ж начебто замкнув його як слід.
— У будь-якому разі найголовніше — це Річард. І суть у тому, що є лише одна людина, яка має можливість дізнатися, чи виконує він важливу роботу, або ж просто мріє, і ця єдина людина, боюсь, С'юзан.
— Я, звісно, маю на увазі тебе, а не секретарку С'юзан з офісу.
— То ж не могла б ти — мені дуже неприємно просити тебе про це, справді неприємно — не могла б ти зайнятися ним? Дати йому зрозуміти, як це важливо? Просто переконатися, що він розуміє, що WayForward Technologies — це успішний прибутковий бізнес, а не ігровий майданчик для розумників. Така вже проблема з цими розумниками: вигадають одну чудову річ, що дійсно працює, а тоді очікують, що ти їх роками фінансуватимеш, поки вони розважаються розрахунком тривимірних карт своїх пупків. Вибач, мені доведеться зупинитися та зачинити як слід багажник. Я швидко.
Він поклав слухавку на сидіння біля себе, зупинився на зарослому травою узбіччі та вийшов. Коли він підійшов до багажника, той відкрився, і з нього вигулькнула фігура, яка вистрелила з обох стволів дробовика Ґордонові в груди, а потім пішла у своїх справах.
Подив Ґордона Вея тому, що його раптово застрелили на смерть, був нічим порівняно з його подивом тому, що було далі.
РОЗДІЛ 8
— Заходьте, любий друже, заходьте.
Двері до кімнат Реджа в Коледжі були нагорі спіральних сходів у куту Другого Двору, і вони були погано освітлені, точніше, вони були чудово освітлені, але лише за умови, що освітлення працювало, але наразі освітлення не працювало, тож двері були погано освітлені, а до того ж ще й заперті. Редж мав труднощі з пошуком потрібного ключа у наборі, що був схожий на предмет, яким вправний воїн-ніндзя міг би жбурнути так, що той встромиться в дерево.
У старих частинах Коледжу двері зазвичай подвійні, схожі на герметичні шлюзи, і відчиняти їх так само клопітно, як і шлюзи. Зовнішні двері були дубовою плитою, покритою сірою фарбою, на якій не було нічого, крім дуже вузької щілини для листів і замка, до якого Редж нарешті знайшов ключ.
Він відімкнув і відчинив двері. За ними були звичайні білі двері зі звичайною латунною ручкою.
— Заходьте, заходьте, — повторював Редж, відчинивши їх і шукаючи вимикач світла.
Впродовж секунди лише червоні жаринки в каміні відкидали на стіни примарні рухливі тіні, а потім, вбивши цю магію, квартиру затопило електричне сяйво. Редж на мить завагався на порозі, напрочуд напружений, неначе хотів у чомусь переконатися, перш ніж зайти, а потім швидко пішов усередину, вдаючи веселість.