Продовжуючи експериментувати, він повільно, спантеличено та непевно підвівся. Земля, схоже, підтримувала його, витримувала його вагу. Втім, звісно, він уже не мав ваги, яку треба було витримувати. Коли він нахилився, щоб доторкнутися до землі, він не відчув нічого, окрім слабкого, наче гумового опору; щось схоже відчуваєш, коли намагаєшся взяти щось затерплою рукою.
Його рука затерпла. І ноги теж, і друга рука, і тулуб, і голова.
Його тіло було мертве. Він не знав, чому досі не був мертвим його розум.
Він стояв заціпенілий, охоплений жахом, а крізь нього повільно пропливали клуби туману.
Він знову подивився на себе, на моторошного, приголомшеного неживого себе, що лежав нерухомо на землі, і йому захотілося здригнутися. Точніше, йому захотілося мати те, що могло б здригнутися. Він хотів плоть. Він хотів тіло. Він не мав ні того, ні іншого.
Його рот видав раптовий крик жаху, але нічого не прозвучало й ніхто його не почув. Він здригнувся, і нічого не відчув.
З його машини надходили музика та світло. Він пішов до неї.
Він намагався йти рівно, але хода була слабка й хитка, непевна та… нереальна. Земля під ногами здавалася неміцною.
Двері машини з боку водія були такі само розкриті, якими він їх залишив, коли вистрибував, щоб зачинити кришку багажника, думаючи, що це займе лише дві секунди.
Уже дві хвилини минуло відтоді, як він був живий. Відтоді, як він був особистістю. Відтоді, як він думав, що відразу знову сяде за руль і поїде далі. Дві хвилини та одне життя тому.
Хіба це не божевілля? — раптом подумав він.
Він обійшов навколо дверей і нахилився, щоб подивитися у зовнішнє дзеркало заднього виду. Він виглядав точнісінько собою, вірніше, собою після великого переляку, але ж цього й треба було очікувати; отже, це він. Це має бути якоюсь маячнею, якимось жахливим кошмаром. Раптом йому спала нова думка, і він спробував дихнути на дзеркало.
Нічого. Ані єдиної краплиночки не утворилося. Лікаря це мало б переконати; у телесеріалах завжди так робили: якщо дзеркало не спітніло — дихання немає. А може, — схвильовано подумав він, — може це якось пов'язане з підігрівом дзеркала? Хіба в його машині дзеркала заднього виду не з підігрівом? Адже продавець не замовкав, розповідаючи, що тут підігрів, тут електризовано, там сервомотори. Може, це цифрові дзеркала заднього виду? Точно. Цифрові, з підігрівом, сервомоторами, керовані комп'ютером, з захистом від конденсату…
Він зрозумів, що думає якісь нісенітниці. Він повільно розвернувся та змусив себе знову подивитися на тіло, що лежало позаду нього на землі з напіврозірваними грудьми. Це лікарів би точно переконало. Це видовище було б достатньо огидним навіть якщо б тіло було чиїмось чужим, але власне…
Він був мертвий. Мертвий… Мертвий… Він намагався думати так, щоб це слово лунало в його розумі похоронним дзвоном, але не вийшло. Бо він не був звуковою доріжкою кінофільму, він був просто мертвий.
Зачарований жахом, він дивився на своє тіло, і його дедалі сильніше турбував вираз ослиної дурості на обличчі. Це, звісно, було цілком зрозуміло. Просто саме такий вираз обличчя слід очікувати від того, по кому з його власного дробовика стріляє хтось, хто ховався в багажнику його власного автомобіля. Але йому все одно не подобалося, що його можуть знайти з таким лицем.
Він став перед тілом навколішки, сподіваючись якось зсунути риси обличчя, надати їм хоч якусь подобу гідності або ж хоча б якогось розуму.
Ця задача виявилася майже неможливою. Він намагався місити шкіру, до нудоти знайому шкіру, але чомусь йому не вдавалося як слід зсовувати її. Це було все одно як ліпити щось із пластиліну затерплими руками, коли руки не ковзають по поверхні, а проходять крізь неї. У його випадку рука проходила крізь його шкіру.
Його охопили нудотний жах і лють на свою бісову, кляту неспроможність, він раптом збагнув, що душить і шалено трусить власне тіло, міцно вчепившись у горло.
Заціпенівши від шоку, він відступив на кілька кроків. Усе, що він зміг зробити — додав до безглуздого, очманілого виразу обличчя перекошений рот і косий погляд. А ще синьці на шиї з'явилися.
Він почав ридати, й цього разу було чути звук — дивне виття з глибини того, чим він тепер був.
Притиснувши долоні до обличчя, він непевними кроками відступив, повернувся до машини та опустився на сидіння. Сидіння прийняло його якось відчужено, наче тітка, яка не схвалює останні п'ятнадцять років твого життя, а тому хоча й пригощає тебе найдешевшим хересом, в очі намагається не дивитися.
Чи може він звернутися до лікаря?
Що б не думати про абсурдність цієї ідеї, він різко схопив був кермо, але руки пройшли крізь обід. Він спробував зсунути важіль коробки передач, але все скінчилося тим, що він несамовито бив по ньому, не в змозі взятися за нього або штовхнути.
Магнітола досі грала легку оркестрову музику для слухавки, яка весь цей час лежала на сидінні пасажира та терпляче слухала. Дивлячись на неї, він з дедалі більшим захопленням розумів, що він досі з'єднаний з автовідповідачем С'юзан. Це був один з тих апаратів, що записували та записували, доки не покладеш слухавку. Він досі мав контакт зі світом!
Ґордон відчайдушно спробував підняти слухавку, але постійно впускав її, тож зрештою був змушений принизливо нахилитися ротом до неї.
— С'юзан! — крикнув він у мікрофон, і його голос здався схожим на хрипке виття, що вітер приніс здалеку. — С'юзан, допоможи мені! Допоможи мені, ради бога. С'юзан, я помер… Я помер… Я помер і… Я не знаю, що мені робити… — він знову не витримав і заридав від відчаю, він тулився до телефону як дитина до ковдри, шукаючи втіхи.
— Допоможи мені, С'юзан!.. — знову скрикнув він.
Пі-іп, — сказав телефон.
Він опустив очі на слухавку. Йому зрештою таки вдалося щось натиснути. Йому вдалося натиснути кнопку, яка розірвала зв'язок. Він гарячково намагався знову схопити слухавку, але вона постійно прослизала поміж його пальцями та зрештою перестала ворушитися. Він не міг торкатися. Він не міг натискати кнопки. Він люто жбурнув слухавкою в лобове скло. Цього разу слухавка його послухалася. Вона вдарилася в скло, відлетіла назад крізь Ґордона, відскочила від спинки сидіння та завмерла на коробці передач, ігноруючи всі його подальші спроби доторкнутися до неї.
Ще кілька хвилин він сидів на місці, його голова повільно кивала, жах поступово відступав, натомість приходило спустошення.
Повз нього проїхало кілька машин, але ніхто не бачив нічого дивного — просто машина зупинилася на узбіччі. Коли вони швидко проносилися крізь ніч, їхні фари, напевно, не знаходили тіло, що лежало в траві за машиною. І абсолютно точно вони не помічали привида, що самотньо сидів усередині та плакав.
Він не знав, як довго просидів там. Він майже не відчував спливу часу, окрім того, що той спливав неквапно. Ззовні надходило мало сигналів, за якими можна було б виміряти його перебіг. Холод Ґордон не відчував. Взагалі-то, він майже не пам'ятав, як мав відчуватися холод, він просто пам'ятав, що це було щось таке, що він очікував відчувати зараз.
Зрештою він трохи оговтався. Він мав щось зробити, хоча й не розумів, що саме. Можливо, йому слід спробувати дістатися до свого котеджу, хоч він і не знав, що він там робитиме.
Йому просто потрібно було щось робити. Йому потрібно було якось перебути ніч.
Взявши себе в руки, він вийшов з машини, при цьому його ступня та коліно легко пройшли крізь раму дверей, не зачепившись. Він підійшов, щоб ще раз глянути на своє тіло, але його там уже не було.
Можна подумати, що цієї ночі було ще недостатньо шоку! Він дивився, не в змозі відвести очі від сирої прим'ятої трави.
Його тіла там не було.
РОЗДІЛ 10
Річард пішов він професора настільки поспішно, наскільки дозволяла ввічливість.
Він ґречно подякував, сказав, що це був дуже чудовий вечір, і якщо Редж коли-небудь приїде до Лондона, то обов'язково має завітати до нього, і чи не може він чимось допомогти з тим конем? Ні? Що ж, тоді гаразд, якщо ви певні, ще раз дуже дякую.