Після того, як двері за ним зачинилися, він секунду або дві стояв на місці та думав. У той короткий час, коли світло з кімнати Реджа падало на сходовий майданчик, він звернув увагу, що там на мостинах немає жодної подряпинки. Дивно, що кінь пошкодив мостини лише в кімнаті Реджа.
Тобто, в цьому все було дивно, але ж це був ще один незвичний факт до тієї купи фактів, що ставала дедалі більшою. Це ж мав бути спокійний вечір, розслаблення після роботи!
Підкорившись миттєвому імпульсу, він постукав у двері, що були навпроти дверей Реджа. Двері так довго не відчинялися, що Річард уже був розвернувся та пішов, аж раптом почув, що вони зі скрипом прочиняються.
З легким шоком він побачив, що на нього пильно, наче маленький підозрілий птах, дивиться той самий професор, що мав замість носа кіль гоночної яхти.
— Ем… Перепрошую, — сказав Річард, — а ви, бува, не бачили або не чули, як сьогодні цими сходами кінь підіймався?
Чоловік припинив своє постійне смикання пальцями. Він злегка нахилив голову, потім йому, схоже, довелося глибоко зануритися в себе, щоб знайти свій голос, який виявився слабким і тихим.
Він сказав:
— Це перше, що мені хтось сказав за останні сімнадцять років, три місяця, два дня, п'ять годин, дев'ятнадцять хвилин і двадцять секунд. Я рахував.
Він акуратно зачинив двері.
Через Другий Двір Річард буквально біг. Добігши до Першого Двору, він заспокоїв себе та сповільнився до ходьби. Крижане нічне повітря пекло його легені, а бігти сенсу вже не було. Зі С'юзан він поговорити не зміг, бо телефон Реджа не працював, і це була ще одна річ, через яку той загадково мовчав. Але щодо цього, принаймні, можна було зробити розумні припущення. Напевно, він просто не сплатив рахунок за телефон.
Річард уже майже вийшов на вулицю, аж раптом вирішив завітати до приміщення воротаря, що було всередині великого аркового входу до коледжу. То була маленька халупка, в якій не було нічого, крім ключів, повідомлень і електричного калорифера. Тихо бурмотіло радіо.
— Перепрошую, — сказав він великому чоловікові в чорному костюмі, який стояв за конторкою, склавши руки. — Я…
— Так, пане Мак-Дафф, чим я можу вам допомогти?
Наразі Річард був у такому стані, що й сам навряд чи згадав би, як його звати, тож та секунду його це збентежило. Але щодо таких воротарів ходили легенди: щодо їхньої доброї пам'яті та схильності хизуватися своїми здібностями за першої-ліпшої нагоди.
— А чи не має десь у Коледжі коня? — запитав Річард. — Ви не чули? Тобто, якби в коледжі був кінь, то ви б про це знали, так?
Воротар навіть не кліпнув.
— Ні, пане, і так, пане. Я можу допомогти вам іще чимось, пане Мак-Дафф?
— Емм… Ні, — сказав Річард і постукав пальцями по конторці. — Ні. Дякую. Дуже вам дякую за допомогу. Приємно було знову зустрітися з вами… Боб, — ризикнув він. — На добраніч.
Він пішов.
Воротар, склавши руки, залишався абсолютно нерухомим, лише злегка похитуючи головою.
— Ось, я тобі каву приніс, Білле, — сказав другий воротар, низенький та жилавий, який зайшов з чашкою, від якої здіймалася пара. — Сьогодні холодніше буде?
— Думаю, що так, Фреде. Дякую, — сказав Білл, беручи чашку.
Він надпив трохи.
— Можеш казати про людей, що хочеш, Фреде, але менш дивними вони не стають. Щойно зайшов хлопчина та запитав, чи є десь у Коледжі кінь.
— Серйозно? — Фред надпив свою каву, мало не обпікши парою очі. — До мене сюди нещодавно теж заходив один. Якийсь дивний іноземний священник. Спочатку я не міг жодного його слова зрозуміти. Але його, схоже, цілком задовольняло просто стояти біля каміна та слухати новини по радіо.
— Такі вже ці іноземці.
— Зрештою я сказав йому, щоб він ішов геть. Досить, мовляв, стовбичити перед моїм каміном. А він мене й питає, чи справді він має зробити саме це? Застрелити?[8] А я йому голосом Гамфрі Богарта кажу: «Ти краще повір мені, друже».
— Серйозно? Як на мене, це більше схоже на Джіммі Кегні.
— Ні, це я Богарта імітую. А Джіммі Кегні ось так каже: «Ти краще повір мені, друже».
Білл нахмурився.
— Це був Джіммі Кегні? Я завжди вважав, що ти так Кеннета Мак-Келлара імітуєш.
— Ти, мабуть, глухий, Білле, в тебе немає слуху. Ось тобі Кеннет Мак-Келлар: «О, ти їдь верхньою дорогою, а я — нижньою…»
— О, зрозуміло. Я думав, ти маєш на увазі шотландського Кеннета Мак-Келлара. То що тобі сказав той священник, Фреде?
— О, він подивився мені просто в очі, Білле, та сказав цим дивним…
— До дідька його акцент, Фреде, просто скажи мені, що він сказав, якщо це варто почути.
— Він просто сказав, що вірить мені.
— Гм. Це не дуже цікава історія, Фреде.
— Напевно, не дуже. Я згадав про це лише тому, що він потім додав, що залишив свого коня у вбиральні й попросив мене доглянути за ним.
РОЗДІЛ 11
Ґордон Вей нещасно плив над темною дорогою. Тобто, намагався плисти. Йому здавалося, що як привид — а він мав визнати, що став саме привидом — він мав бути в змозі плисти над дорогою. Він досить мало знав про привидів, але вважав, що якщо довелося стати одним з них, то мають бути певні компенсації за відсутність фізичного тіла, і що однією з них має бути можливість просто летіти.
Але ні, було схоже на те, що йому доведеться пройти кожен крок свого шляху пішки.
Його метою було спробувати дістатися до свого дому. Він не знав, що він там робитиме, коли прийде, але навіть привидам потрібно десь проводити ніч, і він подумав, що в знайомому оточенні йому стане легше. Чим саме легше, він не знав. Принаймні, ця подорож дала йому мету, а коли він її досягне, то просто доведеться поставити перед собою іншу.
Він пригнічено брів від одного ліхтарного стовпа до іншого, зупиняючись біля кожного, щоб оглянути себе.
Він безумовно ставав дещо примарним. Інколи він ставав майже невидимим, і виглядав майже як гра тіней у тумані, лише сон про себе, який міг просто випаритися та зникнути. А іншим часом він здавався майже твердим і справжнім. Раз або двічі він пробував спертися на стовп, і падав би при цьому, якби не був обережний.
Зрештою, з великим небажанням він почав думати про те, що з ним трапилося. Дивним було це небажання. Він дійсно не хотів думати про це. Психологи кажуть, що розум часто намагається придушити спогади про травматичні події, тож саме в цьому, напевно, і було пояснення. Бо якщо хтось вистрибує з багажника твого власного автомобіля та стріляє тебе на смерть і це не травматична подія, то що тоді травматична?
Він стомлено брів далі.
Він намагався згадати образ свого вбивці, але це було все одно як мацати хворий зуб, і він натомість став думати про інше.
Приміром, чи все гаразд з його заповітом? Він не зміг цього згадати, тож подумки зробив помітку, що треба не забути зателефонувати вранці адвокату, а потім подумки зробив помітку більше не робити таких поміток.
Як його компанія виживатиме без нього? Жодна з можливих відповідей на це питання йому не подобалася.
Як щодо його некрологу? Від цієї думки мороз пройняв його до самих кісток, де б вони зараз не були. Чи зможе він його прочитати? Що там напишуть? Краще б вони постаралися, виродки. Подивіться, що він зробив. Сам-один врятував британське виробництво програмного забезпечення: великий експорт, пожертви на благодійність, долання Атлантичного океану на підводному човні з сонячними батареями (не вийшло, але спроба була добра). А про ту справу з Пентагоном вони нехай краще не згадують, бо інакше він нацькує на них адвокатів.
Він подумки зробив помітку, що вранці треба не забути зателефонува…
Ні.
Чи може мрець порушити справу про наклеп? Це міг знати лише його адвокат, якому він не зможе зателефонувати вранці. З непереборним жахом він зрозумів, що з усіх речей, які він залишив у світі живих, найбільше йому не вистачатиме саме телефону, і після цього він рішуче повернувся думками туди, куди йому не хотілося повертатися.
8
Фред скористався сленгом, сказав shoot off у значенні «іди геть», але буквальне значення цієї фрази — «застрель».