Мейсон рішуче зайшов і майже відразу рішуче вийшов.
— Там посередині сходів канапа, — сказав він констеблю. — Приберіть її.
— Наші хлопці вже намагалися, сер, — схвильовано відповів констебль. — Схоже, вона застрягла. Наразі всім доводиться перелазити через неї, сер. Вибачте, сер.
Мейсон кинув на нього похмурий погляд — один з великого репертуару, що осягав діапазон від дуже траурного похмурого аж до втомленої покірності з маленькою часткою похмурості; останнім він користувався на днях народження дітей.
— Приберіть її, — похмуро повторив він і знову рішуче похмуро зайшов у двері, похмуро поправляючи штани та плащ, готуючись до похмурого сходження нагору, що чекало на нього.
— Він ще не з'явився? — підходячи, запитав водій автомобіля. — Сержант Ґілкс, — представився він. Вигляд у нього був стомлений.
— Наскільки я знаю, ще ні, — відповів констебль, — але мені ніхто ні про що не каже.
— Мені це знайомо, — відповів Ґілкс. — Як тільки з'являється кримінальна поліція, тобі довіряють лише шоферувати. А я єдиний, хто його бачив. Зупинив його минулої ночі на дорозі. Ми щойно з будинку Вея. Там такий безлад.
— Погана ніч?
— Різноманітна. Усе що завгодно, починаючи вбивством і закінчуючи вийманням коней з ванних кімнат. Ні, навіть не питайте. А у вас такі самі машини? — спитав він, указуючи на своє авто. — Ця мене з розуму зводить усю дорогу. Холодно навіть із обігрівачем на повну потужність, і радіо то ввімкнеться, то вимкнеться.
РОЗДІЛ 19
Того самого ранку Майкл Вентон-Вікс був у дещо дивному гуморі. Для того, щоб зрозуміти, що він у дивному гуморі, вам треба було б знати його дуже добре, бо більшість людей вважали його дивним навіть у звичайному гуморі. Дуже мало людей знали його настільки добре. Можливо, його мати, але наразі між ними був стан холодної війни, тож вони не розмовляли одне з одним уже кілька тижнів.
А ще в нього був старший брат Пітер, який був кимось надзвичайно важливим у морській піхоті. За винятком похорону батька Майкл не бачився з Пітером після того, як той повернувся з Фолклендів, отримавши там славу, підвищення та зневагу до молодшого брата.
Пітер був радий, що його мати взяла на себе керівництво «Маґна», і повідомив про це Майкла, надіславши йому полкову різдвяну листівку. Для нього самого найвищою насолодою досі було залізти в брудну траншею та щонайменше хвилину стріляти з кулемета, і він не думав, що британські газети та видавницький бізнес навіть у теперішні неспокійні часи зможуть дозволити йому таке задоволення, принаймні, доки сюди не переїде більше австралійців.
Після шаленої ночі та страшних снів, які попри ранкове сонячне світло досі хвилювали його, Майкл прокинувся дуже пізно. Його сни були наповнені знайомими відчуттями втрати, ізоляції, вини, тощо, але також з незрозумілих причин у них було багато мулу. Завдяки телескопічним властивостям ночі кошмари про мул і самотність тривали, здавалося, впродовж жахливих, неймовірних відтинків часу, і завершилися лише з появою слизьких істот із лапами, що повзали по слизькому морю. Це стало для нього останньою краплею, і він різко прокинувся, вкритий холодним потом.
Хоча все, що було пов'язане з мулом, здавалося йому дивним, відчуття втрати, ізоляції, а понад усе ображеності, потреби скасувати зроблене — вони всі почувалися в його душі як вдома. Навіть слизькі істоти з лапами здавалися дивно знайомими та постійно спливали в його пам'яті, коли він готував собі пізній сніданок — шматок грейпфрута та китайський чай — дозволяв своїм очам пробігти по мистецьких шпальтах «Дейлі Телеграф», а потім незграбно міняв на пораненій руці бинт.
Завершивши ці малі справи, він не міг визначитися, що йому робити далі. Він був здатний згадати події минулої ночі з холодною відчуженістю, якої від себе не очікував. Це було добре, це було як слід, це було зроблено правильно. Але нічого не вирішувало. Усе, що мало значення, ще треба було зробити.
Що «все»? Він нахмурився тому, як текли та згасали його думки.
Зазвичай він о цій годині ходив у клуб. Раніше він це робив з розкішним відчуттям того, що було багато інших речей, які він мав робити натомість. Тепер він більше нічого не мав робити, і тому перспектива провести час там або деінде здавалася йому нудною.
Якщо б він туди пішов, то робив би те саме, що й завжди — насолоджувався джином з тоніком і легкою розмовою, а потім недбало оглянув би сторінки літературного додатку до «Таймс», «Опери», «Н'ю Йоркера» та всього іншого, що потрапило би в руки, але не було сумніву в тому, що останнім часом він робив це з меншим захватом і насолодою, ніж раніше.
А потім мав бути обід. Сьогодні на обід у нього не було заплановано зустріч — знову — тож він, напевно, залишився б у клубі та поїв би трохи смаженої камбали зі звареною шматочками картоплею з петрушкою, а потім великий просочений вином бісквіт зі збитими вершками. Бокал або два білого французького вина. І каву. А потім друга половина дня, що б вона не принесла.
Але сьогодні він відчував дивний намір не робити цього. Він розім'яв м'язи порізаної руки, налив собі ще одну чашку чаю, з зацікавленою безсторонністю подивився на великий кухонний ніж, що досі лежав біля чайника з кістяної порцеляни, та зачекав, щоб дізнатися, що він зробить далі. А далі він, як виявилося, пішов нагору.
Його будинок був досить холодний у своїй формальній досконалості, і виглядав таким, якими б хотіли бачити свої домівки ті, хто купує меблі, виготовлені під старовину. За винятком, звісно, того, що тут усе було справжнє — кришталь, червоне дерево, килим-вільтон — і викликало підозри в підробці лише тому, що було позбавлене життя.
Він піднявся до свого робочого кабінету, що був єдиною кімнатою в будинку, яка не була стерильною через порядок, але тут невпорядкованість книг і документів була натомість стерильною через недогляд. На всьому лежав тонкий шар пилу. Майкл не заходив у цю кімнату кілька тижнів, а прибиральникам було суворо наказано не чіпати її. Він не працював тут з тих пір, як редагував останній номер «Фетома». Йдеться, звісно, не про той, що вийшов останній, а останній справжній номер. Останній з його точки зору.
Він поставив порцелянову чашку на пил та підійшов до свого старого програвача платівок. На ньому він знайшов старий запис концерту Вівальді для духових інструментів, ввімкнув програвач і сів.
Він знову став чекати, що він робитиме далі, аж раптом здивовано збагнув, що він уже дещо робить, а саме слухає музику. По його обличчю повільно промайнуло збентеження, бо він збагнув, що раніше ніколи цього не робив. Він чув її багато разів і вважав, що вона є досить приємним шумом. На його думку, вона була гарним тлом для розмови про концертний сезон, але йому раніше ніколи не спадало на думку, що в ній було щось таке, що можна справді слухати.
Він сидів приголомшений взаємодією мелодії та контрапункту, які раптом розкрилися перед ним з чіткістю, якій не заважали ні запилена поверхня платівки, ні чотирнадцятирічна голка.
Але разом із цим одкровенням майже відразу з'явилося розчарування, яке спантеличило його ще сильніше. Музика, яка раптом розкрилася перед ним, з дивної причини не задовольняла. Було таке враження, ніби його здатність розуміти музику раптово зросла й набагато перевершила здатність цієї музики задовольняти, і все це відбулося раптово.
Він напружено вслухувався, щоб зрозуміти, чого не вистачає, і йому здалося, що ця музика була наче безкрилий птах, який навіть не знав, що він утратив. Він дуже добре ходив, але ж він ходив там, де мав ширяти, ходив там, де мав пікірувати, ходив там, де мав злітати, планувати та пірнати, він ходив там, де мав тремтіти від запаморочення польоту. Він ніколи навіть не дивився вгору.
Майкл подивився вгору.
Якийсь час по тому він збагнув, що все, що він робить — дивиться, як дурень, на стелю. Він похитав головою та виявив, що почуття згасло, залишивши по собі легкі млосність та запаморочення. Воно не зникло повністю, а просто заховалося кудись усередину нього, глибше, ніж він міг дістати.