І далі жили; жив і я».
РОЗДІЛ 20
З несподіваним тріском жалюзі піднялися вгору, і Річард кліпнув.
— Дивовижний у тебе був вечір, — сказав Дірк Джентлі. — Втім, його найцікавіші аспекти твою цікавість, схоже, анітрохи не зачепили.
Він знову сів, відкинувся на спину та притиснув один до одного кінчики пальців.
— Будь ласка, — сказав він, — не розчаровуй мене питанням «Де я?» Достатньо просто подивитися.
Річард спантеличено повільно подивився навколо; у нього було таке відчуття, ніби він несподівано повернувся з довгої подорожі на іншу планету, де були самі лише нескінченні мир, світло та музика. Він почувався таким розслабленим, що не хотів напружуватися навіть заради дихання.
Дерев'яний ролик на кінці мотузки, що керувала жалюзі, стукнув двічі по вікну, але окрім цього все було тихо. Метроном не рухався. Річард подивився на свій годинник. Була перша година.
— Ти був під гіпнозом трохи менше години, — сказав Дірк, — за цей час я дізнався про багато цікавих фактів і був спантеличений деякими іншими, які хотів би зараз обговорити з тобою. Трохи свіжого повітря, напевно, допоможе тобі оговтатися, тож я пропоную прогулятися вздовж каналу. Там тебе ніхто не шукатиме. Джаніс!
Мовчання.
Багато речей були для Річарда досі незрозумілими, і він нахмурився. Секунду по тому повернулася його пам'ять — наче слон увійшов у двері — і Річард від несподіванки різко сів струнко.
— Джаніс! — знову крикнув Дірк. — Пані Пірс! Клята дівка.
Він вихопив з кошика для сміття слухавки та поклав їх на місця. Потім узяв старий потертий портфель, що стояв біля столу, підняв з підлоги свій капелюх і встав, по-дурному нагвинтивши капелюх на голову.
— Ходімо, — сказав він, швидко виходячи крізь двері туди, де втупивши погляд на олівець сиділа пані Джаніс Пірс. — Геть звідси. Залишмо цю гнійну пекельну яму. Нумо думати немислиме та здійснювати нездійсниме. Готуймося зчепитися з несказаним, і ще побачимо, що ми йому скажемо. А ви, Джаніс…
— Замовкніть!
Дірк знизав плечима, потім взяв з її столу книгу, яку вона нещодавно понівечила, коли засовувала шухляду. Погортавши сторінки, він нахмурився та знову поклав книгу на стіл. Джаніс продовжила робити те, що вона, вочевидь, робила перед цим — писати олівцем довгу записку.
Річард дивився на все це мовчки, досі почуваючись не повністю в цьому світі. Він похитав головою.
Дірк сказав йому:
— Наразі події можуть здаватися тобі незрозумілою плутаниною. Тим не менш ми маємо кілька цікавих ниточок, за які можна потягнути. Бо з усього, що ти мені розповів про минулі події, лише дві речі фізично неможливі.
Річард нарешті заговорив.
— Неможливі? — запитав він, нахмурившись.
— Так, — сказав Дірк, — абсолютно неможливі.
Він посміхнувся.
— На щастя, — продовжив він, — ти звернувся зі своїми проблемами за правильною адресою, бо в моєму словнику немає слова «неможливо». Взагалі-то, — додав він, демонстративно піднявши ушкоджену книгу, — в ньому немає нічого, від «мармеладу» до «оселедця». Дякую, пані Пірс, ви знову зробили мені чудову послугу, за яку я вам зараз дуже вдячний, а згодом, якщо ця справа завершиться успіхом, можливо, навіть спробую заплатити. А поки що нам є про що подумати, тож я залишаю офіс у ваших вправних руках.
Задзвонив телефон, Джаніс взяла слухавку.
— Добрий день! — сказала вона. — Овочевий торговельний центр Вейнрайта. Пан Вейнрайнт наразі не може приймати дзвінки, бо дещо з'їхав з котушок і вважає себе огірком. Дякую, що зателефонували.
Вона грюкнула слухавкою по телефону. Потім знову підвела очі та побачила, як за її колишнім роботодавцем і його обдуреним клієнтом м'яко зачиняються двері.
— Неможливо? — знову здивовано спитав Річард.
— Повністю, — наполягав Дірк. — Абсолютно та безумовно… ну, скажімо незрозуміло. Немає сенсу користатися словом «неможливо» для опису того, що вочевидь сталося. Але це неможливо пояснити нічим, що нам відомо.
Свіжість повітря біля каналу Ґранд Юніон пробилася до Річардових почуттів і знов загострила їх. Він відновився до свого звичайного стану, і хоча кожні кілька секунд він згадував про смерть Ґордона, тепер він принаймні міг думати про неї ясно. Досить дивно, але Діркові наразі думка про це спадала в голову рідше за інші. Натомість Дірк звертався до найтривіальніших з безумних подій тієї ночі, знову перевіряючи їх.
Бігун, що рухався в один бік, і велосипедист, що рухався в інший, кричали один одному дати дорогу та мало не зіштовхнули один одного в каламутні повільні води каналу. За ними уважно спостерігала стара жінка, яка рухалася дуже повільно й тягла за собою старого песика, який рухався навіть повільніше за неї.
На іншому березі стояв великий пустий склад, його розбиті вікна блищали. На хвилях конвульсивно гойдалася згоріла баржа. Всередині неї в солонуватій воді плавали кілька пляшок з-під засобу для миття. По найближчому мосту прогуркотіли великі вантажівки, змусивши трястись фундаменти будівель, вивергнувши в повітря випари бензину та налякавши мати, яка намагалася перейти дорогу з дитячим візком.
Дірк і Річард ішли від околиць Південного Гекні, що були за милю від офісу Дірка, назад до центру Іслінгтона, де, як знав Дірк, були рятувальні кола.
— Але ж, ради бога, це був усього лише фокус зі зникненням, — казав Річард. — Він їх постійно робить. Це просто вправність рук. Виглядає неможливо, але я певний, що якщо ти запитаєш будь-якого фокусника, той скаже, що це робиться просто, якщо знати як. Колись я бачив на нью-йоркській вулиці, як один чоловік…
— Я знаю, як такі речі робляться, — сказав Дірк, виймаючи зі свого носа дві сигарети та великий інжир, вкритий поливою. Він підкинув інжир у повітря, але той чомусь ніде не впав. — Вправність рук, відволікання уваги, навіювання. Усьому можна навчитися, якщо часу не шкода. Перепрошую, люба пані, — звернувся він до повільної літньої володарки песика, коли вони проходили повз неї. Він нахилився до собаки та вийняв у нього з-під хвоста низку яскравих кольорових прапорців. — Думаю, тепер йому буде легше йти, — сказав він жінці, чемно підняв капелюх і пішов далі.
— Такі фокуси, як бачиш, досить прості, — казав він ошелешеному Річардові. — Розпилювати жінку навпіл теж просто. Розпилити жінку навпіл, а потім знову зібрати — це вже складніше, але теж можливо, якщо попрактикуватися. Але фокус із двохсотрічною вазою та сільничкою з Коледжу, який ти мені описав, є… — він зробив паузу для наголосу, — абсолютно нез'ясовний.
— Ну, напевно, там були якісь деталі, які я не помітив, але…
— О, в цьому немає сумніву. Але перевагою допитування когось під гіпнозом є те, що це дозволяє допитувачу побачити значно більше подробиць, ніж суб'єкт усвідомлював під час подій. Приміром, дівчинка Сара. Ти пам'ятаєш, яке в неї було вбрання?
— Гм, ні, — непевно сказав Річард. — Плаття якесь, напевно…
— Колір? Тканина?
— Ну, не пам'ятаю, темне. Вона сиділа за кілька людей від мене. Я її лише мигцем бачив.
— На ній було синє вельветове плаття з заниженою лінією талії. Воно мало зібрані в манжети рукави реглан, білий комір «Пітер Пен» і шість маленьких перлових ґудзиків спереду, на третьому зверху висіла маленька ниточка. У неї було довге темне волосся, утримане червоною застібкою, що мала вигляд метелика.
— Якщо ти хочеш мені сказати, що дізнався про все це, розглянувши, наче Шерлок Холмс, потертості на моїх туфлях, то боюсь, що я тобі не повірю.
— Ні, ні, — сказав Дірк, — все значно простіше. Ти сам мені розповів це під гіпнозом.
Річард похитав головою.
— Це неправда, — сказав він, — бо я навіть не знаю, що таке комірець «Пітер Пен».
— Зате я це знаю, а ти описав його мені дуже детально. Так само детально, як і той фокус. І цей фокус був неможливий у тій формі, як він відбувся. Повір мені, я знаю, про що кажу. Є й інші речі, які я хотів би з'ясувати про професора, наприклад, хто написав ту записку, яку ти знайшов на столі, та скільки питань насправді поставив Георг ІІІ, але…