— Я обов'язково перекажу це йому, якщо раптом зустріну.
— Зроби хоча б це.
— Що ж, не буду більше затримувати вас, сержанте, — сказав Дірк і безтурботно махнув на двері.
— Ні, але я тебе, трясця твоїй матері, затримаю, якщо впродовж тридцяти секунд ти не заберешся звідси, Челлі! Не знаю, що ти затіяв, але якщо я зможу про це не дізнатися, я міцніше спатиму в себе в кабінеті. Геть!
— У такому разі бажаю вам доброго дня, сержанте. Не буду казати, що було приємно зустрітися, бо це неправда.
Дірк швидко залишив кімнату та вийшов з квартири, сумно зауваживши, що там, де раніше посеред сходів була велично розклинена м'яка канапа, тепер залишилася лише маленька купка тирси.
Майкл Вентон-Вікс різко відірвав погляд від книги.
Його розум раптом отримав мету. Думки, образи, спогади, наміри — усі юрбою кинулися на нього, і чим більше вони суперечили один одному, тим сильніше здавалося, що вони узгоджуються одне з одним, єднаються та заспокоюються.
Єднання було ідеальне, зубчики одного поступово вирівнювалися із зубчиками іншого. Потягнути за собачку — і вони застібнуться.
Хоча очікування здавалося вічністю вічностей, було сповнене невдачею, з хвилями слабкості, з кволим рухом навпомацки та самотньою неспроможністю, єднання все це скасовувало. Скасує це все. Переробить наново те, що колись було зроблено й призвело до катастрофічних наслідків.
Хто це подумав? Яка різниця, єднання відбулося, і єднання було досконале.
Майкл визирнув за вікно, на добре наманікюрену вулицю Челсі, і йому було байдуже, чи то по ній повзали слизькі істоти з лапами, чи самі лише А.К. Росси. Важливо було лише те, що вони вкрали, а тепер будуть змушені повернути. Росс тепер залишився в минулому. А те, що тепер по-справжньому турбувало Майкла, було в ще віддаленішому минулому.
Його великі, м'які, схожі на коров'ячі очі повернулися до останніх рядків «Кубла Хана», якого він щойно читав. Єднання відбулося, блискавку застібнуто.
Він закрив книгу та поклав її в кишеню.
Його шлях назад тепер був вільний. Він знав, що він мусить зробити. Залишилося лише дещо купити, а тоді до діла.
РОЗДІЛ 22
— Тебе? Розшукують за вбивство? Річарде, що ти верзеш?
Телефон у руці Річарда тремтів. Він тримав його приблизно в сантиметрі від вуха, тому що було таке враження, що недавно хтось занурював слухавку в китайське рагу, але це було ще нічого. Це був публічний телефон, тож він узагалі працював виключно через недогляд. Але в Річарда почало з'являтися відчуття ніби весь світ зсунувся на сантиметр від нього, як у рекламі дезодоранту.
— Ґордон, — нерішуче сказав Річард, — Ґордона вбили… так?
С'юзан відповіла не відразу.
— Так, Річарде, — нещасним голосом сказала вона, — але ніхто не думає, що його вбив ти. Вони хочуть допитати тебе, звісно, але…
— То біля тебе немає зараз поліції?
— Ні, Річарде, — наполягала С'юзан. — Слухай, чому б тобі не приїхати до мене?
— І вони не стоять на вулиці, чекаючи на мене?
— Ні! З якого біса тобі спало на думку, що тебе розшукують за… що вони думають, ніби це зробив ти?
— Гм… ну, мені так сказав один друг.
— Який друг?
— Ну, його звати Дірк Джентлі.
— Ти ніколи не розповідав мені про нього. Хто він? Він сказав ще що-небудь?
— Він загіпнотизував мене та… гм, змусив стрибнути в канал і, гм, ну, це, начебто, й усе.
На іншому кінці лінії зв'язку була жахливо довга пауза.
— Річарде, — сказала зрештою С'юзан, і її голос став спокійний, як у людини, яка збагнула, що якими б кепськими не здавалися справи, немає жодної причини, чому вони не можуть стати ще гіршими, — приїжджай сюди. Я збиралася була сказати, що мені потрібно побачити тебе, але схоже на те, що це тобі потрібно побачитись зі мною.
— Мені, напевно, слід піти в поліцію.
— В поліцію сходиш пізніше. Річарде, будь ласка. Кілька годин нічого не змінять. Я… Мені навіть думати важко. Річарде, це так жахливо. Просто, якщо ти будеш тут, мені стане легше. Де ти?
— Добре, — сказав Річард, — я буду через двадцять хвилин.
— Мені залишити вікно відчиненим чи цього разу ти спробуєш зайти в двері? — пирхнула вона.
РОЗДІЛ 23
— Ні, будь ласка, — сказав Дірк, утримуючи руку пані Пірс від відкривання листа з податкової інспекції, — є небеса бурхливіші за ці.
Його похмурі роздуми в темному кабінеті завершилися, і наразі він був захоплено зосереджений. Для того, щоб умовити пані Пірс простити йому останнє екстравагантне придбання, з яким він повернувся до офісу, йому довелося поставити свій реальний підпис на реальному чекові з зарплатою, тому він мав почуття, що сидіти за столом і відкривати конверти з листами від податківців було неправильною реакцією на його великодушний жест.
Вона відклала конверт.
— Ходімо! — сказав він. — Я хочу вам дещо показати. Я з надзвичайною цікавістю спостерігатиму за вашою реакцією.
Він квапливо повернувся до свого кабінету та сів за стіл.
Вона терпляче зайшла за ним і сіла навпроти, підкреслено ігноруючи несподіваний екстравагантний предмет, що стояв посеред столу.
Блискуча латунна табличка на дверях дуже роздратувала її, але дурний телефон з великими червоними кнопками вона вважала не вартим навіть презирства. І вона, звісно, не збиралася робити нічого поспішного на кшталт усмішки, перш ніж не переконається, що чек приймуть у банку.
Останнього разу, коли він виписав їй чек, він скасував його того самого дня, пояснивши, що інакше той міг «потрапити не в ті руки». Не тими руками, судячи з усього, були руки представника її банка.
Він штовхнув уздовж столу аркуш паперу.
Вона взяла його в руки та подивилася. Потім розвернула догори ногами та знову подивилася. Потім подивилася на нього з іншого боку та поклала його на стіл.
— Ну? — запитав Дірк. — Що це, на вашу думку? Кажіть!
Пані Пірс зітхнула.
— Це багато безглуздих закарлючок, які зроблені на аркуші офісного паперу синім маркером, — сказала вона. — Схоже, їх зробили ви.
— Ні! — гримнув Дірк. — Тобто, так, — визнав він, — але лише тому, що я вважаю, що це рішення задачі.
— Якої задачі?
— Задачі про фокус! — ляснув Дірк по столу. — Я розповідав вам!
— Так, пане Джентлі, неодноразово. Думаю, це був просто фокус. Їх по телевізору багато показують.
— Але цей фокус відрізняється від тих тим, що був абсолютно неможливий!
— Якби він був неможливий, його б не виконали. Це очевидно.
— Ото ж бо! — схвильовано сказав Дірк. — Ото ж бо! Пані Пірс, ви жінка надзвичайного розуму та проникливості.
— Дякую, пане. Можна вже йти?
— Зачекайте! Я ще не закінчив! До кінця ще далеко, його ще навіть не видно! Ви продемонстрували мені рівень свого розуму та проникливості, а тепер дозвольте мені продемонструвати свій!
Пані Пірс терпляче опустилася на стілець.
— Думаю, вас це вразить, — сказав Дірк. — Подумайте ось над чим. Нерозв'язна проблема. Намагаючись її вирішити, мої думки ходили по колу, знову та знову оцінюючи одні й ті самі божевільні речі. Було очевидно, що доки я не отримаю відповідь, я не зможу думати про щось інше, але так само очевидно було й те, що я мав подумати про щось інше, якщо хотів отримати відповідь. Як розірвати це коло? Спитайте мене, як я це зробив.
— Як? — слухняно, але без ентузіазму запитала пані Пірс.
— Написавши, в чому полягає відповідь! — вигукнув Дірк. — Ось вона! — він тріумфально поклав на стіл аркуш паперу та з задоволеною усмішкою відкинувся на спинку крісла.
Пані Пірс мовчки подивилася на аркуш.
— Завдяки цьому, — продовжував Дірк, — тепер я маю можливість думати про нові захоплюючі задачі, наприклад…
Він узяв цей аркуш, вкритий безглуздими закарлючками та завитками, та простягнув його їй.